Іван Сенченко - Діамантовий берег

Це повідомлення Женька зустрів піднесено, бо любив усе незвичайне: демонстрації, піонерські вогнища, театральні вистави, затемнення сонця, польоти супутників у світові простори і цукерки, загорнені у барвисті клаптики паперу. А Степ після зони Лісостепу на широті Києва — це теж щось незвичайне — диво природи! Скільки ж то знову буде сонця, скільки простору! От біля Асканії Нова така рівнота, що коли хлопці б’ють по м’ячу, то він котиться аж до Азовського моря. І Женька, який розмовляв на цю тему з Куприком, сказав:

— Серед Степу футбольні ворота треба будувати в п’ять разів вищі й ширші, ніж в Лісостепу, бо м’яч як вихопиться за ворота — спробуй наздогнати його!

— Не допоможе — хитнув головою Куприк — Там же скрізь марева, наче в пустині. Дивишся і бачиш на обрії і моря, й острови, і пальми, й коралові рифи. А на тих пальмах мавпи. Зривають кокосові горіхи, перекидаються ними. А внизу по піску повзають краби горіхоїди. І такі вредні. На ту пальму, де немає горіхів, не лізе, а тільки на ту, де є. Коли кинеш футбольного м’яча, мавпи подумають, що то кокосовий горіх, і схоплять. А відбити м’яча назад — і не думай. Ти читав про Мауглі?

Женька не читав про Мауглі, але зараз йому й читати не хотілося. Він філософствував і, бредучи вздовж моря кукурудзи й пшениць, підставляв голову й плечі під сонце — все намагався визначити, на скільки градусів воно гарячіше тут; в зоні Степу, ніж у Лісостепу,

— Мабуть, що — казав він Куприкові — градусів на десять. Бо там сонце хіба пекло? Там воно тільки бавилося, а тут, бач, як бере? Як, виставиш руку, то так припече, аж шкварчить!

Куприк виставив руку, подержав її проти сонця:

— А от і не шкварчить. Пече тільки, та й то не дуже.

А Женька ж любив усе незвичайне, яскраве, барвисте. Сказати «пече сонце», так це все одно, що нічого не сказати; коли ж сказати «пече аж шкварчить», то від цього все всередині оживе й затанцює. Відповідь Куприкова не сподобалася Женьці.

— Не дуже, не дуже! А от і дуже, та ще й як! — Женька починав закипати неприязно до Куприка. Чого він такий? І мати ж у нього така! Низенька, і ніс у неї кирпатий, і волосся на голові, як копиця. А в мене мати не така. Ні в чиєї матері немає таких красивих очей, як у моєї. Он у Хоми мати вже стара, в Ольки — битлива, в Люськи — лайлива. А в мене молода. І на роботі всі її люблять, бо добра…

До цього моменту думки Женьки йшли у правильному напрямі. Далі почали збочувати з путівця. «На роботі добра. Тільки до мене недобра. Як що — зразу за рушник або за віник. Віником учистить — не болить. А рушником — дошкуляє, особливо полотняним…»

Женька якийсь час думає про полотняний рушник, потім понуро каже собі: «Правда, і я добрий. Як що, так одразу: «Сама зроби!» А треба, тільки вона озветься, схопитися на ноги, гукнути весело: «Єсть! Зараз, мамо, зроблю!» —і одна нога тут, друга — там. Як Куприк. Тільки ж Куприк хоче стати воєнним матросом. А в матросів — дисципліна… Отож добре тому Куприкові».

Але все ж згадка про полотняний рушник зіпсувала Женьці настрій. То він про Куприка подумав гарно, а тепер почав знову думати з неприязню:

«Ну, нічого, хоч і спритний він, зате дрібний який! А я не дрібний, а високий, коли б схотів у морські матроси, одразу боцманом став би. Закурив би люльку і показав би Куприкові, де раки зимують. Підвісився на безмін, а не витягся й на сантиметр! Тільки пружину розтяг. Ось я його зараз провчу отут, у Степу. Бач, яка тут рівнота. Ні однієї балочки. У Лісостепу косогори так і виповзають із вибалків, на одному — соняшники, на другому — пшеничка, там — буряки, а як де, то й села… І хати в селах Лісостепу красиві. Два дахи мають. Один, великий, оперізує покрівлю знизу, а другий, куценький, на самому гребені примостився. Вугли позшивані лозинням, а зверху кілочки стирчать, щоб горобцям було де сідати. А в Степу цього нема. Тут хати повкривані все червоною черепицею і не такою, як у нас, а якоюсь кругленькою, начеб цвітошники вздовж порозпилювані. А то й шифером. І шифер тут не такий, як у нас. Як закуриться, то ціле літо стоїть зациганений, а в нас — не встиг закуритися, дощик як припустить, то одразу й одмиє…»

Женька рішуче захищав свій рідний Лісостеп, водночас думаючи, яку б приключку знайти і збити пиху Куприкові, щоб не задавався, не вигукував: «Єсть, зараз зроблю». Щоб знав!

І тут трапилася серед дороги лисинка. Лобода й шпориш поодсувалися набік, зоставивши чисту землю з два метри у радіусі. Як побачив Женька цю лисинку, так і зрадів: отут він провчить Куприка, бо через цю лисинку Куприк нізащо в світі не перескочить, а Женька перескочить. І Женька сказав уголос: