Іван Сенченко - Діамантовий берег

Вона голубила поглядом Люсю, гладила Олину щоку, а сама так і линула до Григорія Савича, мовчазно запитувала: «Невже ти сліпий, невже ти нічого не бачиш?!»

Григорій Савич не був ні глухий, ці німий. Він добре бачив і Ієреміаду, і прибрану квітами коляску мотоцикла, і фарфоровий глечик, і красиві гладіолуси. І закрився, став непроникливий. А зовні не змінився, стояв так само молодо, струнко, жартував. І ніхто, збоку стежачи, не міг би сказати, що діялося у нього всередині. А там діялось таке: «Пропав ти, парубче, навіки, викинь з грудей своє серце і почуття, вони вже тобі ні до чого».

А втім, була на світі одна людина, котра краще за всіх зрозуміла зміст того, що відбувалося тут, біля шляху.

В світі є два начала. Начало добре — це учитель Григорій Савич. І начало зле — це Ієреміада. Ієреміада у Харкові крутить голову студентові Колі; не встигла приїхати додому, вже он змусила Олега заквітчати себе трояндами і гайлардіями. А тепер Оля — бо це ж ми про неї говоримо — відчула, що ця дівчина з таким хижим ім’ям накинула оком на Григорія Савича. Накинула і хоче його закрутити, заморочити йому голову, як Олегові.

Оля жила в світі простих людей з їх мораллю і поглядами. Кожна людина повинна бути правдивою. В біді треба допомагати. Хлопці зобов’язані ходити в штанях, дівчатка — в спідницях. Окрасою дівчинки є скромність, працьовитість, чорні брови і карі очі, а також коса. Краще, коли коса до пояса і в косі барвисті кісники. Колись кісники дівчата носили батистові. Тепер таких мало роблять, більше з капрону. Оля дуже любила білі капронові кісники й банти. Любила допомагати матері, бавитися з меншою сестрою Галькою і читати книжки про незвичайні пригоди.

Оце був один світ.

А світ Ієреміади, здавалося дівчинці, був цілком інший. Дома Ієреміада ходила в штанях, вузеньких, красиво загладжених, коси пообрізала, змінила на модну зачіску. І ці штани, і ця кудлата зачіска були для Олі нестерпні. Вони ламали весь світ її уявлень. Тепер ота витрішкувата, патлата, негарна, лиха Ієреміада замахнулася на Григорія Савича. Якби вона лаялася, скреготала зубами, Оля знала б, як їй дати відсіч. Але ж вона цього не робила. Навпаки. Губи в Ієреміади були теплі, ніжні, пахтіло від неї гарними духами, все на ній було біле, ясне. І очі зблизька такі сині сині; синява ця була густа, як у волошок. Ієреміада обняла Олю за плечі, і, поки мужчини порпалися біля мотоцикла, вони пішли помаленьку вперед, посідали на горбочку. Ієреміада спитала у Олі:

— У тебе ноги не болять від дороги?

— А чого ж їм боліти? Так гарно йти.

— Із рюкзаком не важко?

— Він у мене легенький. Бачиш, мама його з своєї старої спідниці пошила.

Оля відповідала докладно, розумно, кожною жилкою відчуваючи і оте тепло, і оті пахощі, і красу волошкових очей. І все ж була насторожі. В душі у неї були крильця, як от у квочки. Побачить небезпеку, підведе крильця і закриє ними маленьких нерозумних курчат. Оля теж підвела свої крильця, слухала Ієреміаду й думала: «Чого це вона мене так випитує? Навіщо їй знати, коли ми будемо в Білій Криниці? І скільки там будемо відпочивати, і в яке кіно підемо, і в якій школі притулок знайдемо? Чи не збирається вона в неділю наздогнати нас у Білій Криниці, щоб там, як коршак, упасти на голову Григорію Савичу?»

Від однієї цієї думки Оля закипіла відразою. Хай Ієреміада морочить голову студентові Колі, трактористові Олегу Кучерявому. А з Григорієм Савичем не вийде! Оля не допустить цього!

На привалі сталася важлива подія. Треба було розвести вогонь. Палива за дорогу назбирали мало, а тут метрів за двісті мандрівники побачили сухий терник.

Минулого року пастухи підпалили його; половина куща ожила, а друга — ні, засохла.

Туди й кинулися чергові — Люся й Пилип.

Серед своїх товаришів Пилип вважався найкращим спринтером. Це слово походить від англійського спринт — біг; хлопці англійської мови не знали, а, знаючи українське слово спритний, переробили той спортсменський термін по своєму — «спритнер». Так і казали: «Ото спритнер так спритнер!»

Найбільше це слово прикладалося до Пилипа.

Був він легкий, довгоногий, підібраний; серце Пилип мав, як добрий мотор. І тому, коли гайнув він до того терника, то за ним тільки вітер свиснув.

Люся теж побігла. Вона теж була довгонога, легенька; але ж не хлопець — а дівчина! Дівчата і кидати якось не вміють, мов у них не туди руки стоять; а що вже бігати, то тут нічого й казати!