Іван Сенченко - Діамантовий берег

— А он і Люська!

Хома спочатку пропускав мимо вух Пилипові розмови про Люсю, потім уважніше прислухався і одного разу сказав приятелеві:

— Ти думаєш Люська чого така витривала? — І, не чекаючи, що скаже Пилип, сам повів мову: — Тому, що в неї довгі ноги. Думаєш, чого в артилеристи та матроси беруть високих хлопців, довгоногих? Бо такі хлопці — витривалі хлопці.

Пилип слухав приятеля. Йому приємно було слухати таке про Люсю, однак, коли Хома скінчив, він заперечив:

— Так то ж хлопці, а Люся — дівчина. Та й чого витривалими можуть бути тільки матроси? Мій батько і дід у піхоті були, а хіба ж такі витривалі!

— А мій батько в артилерії всю війну провоював — одмовив Хома — Бо теж витривалий був.

Непомітно розмова зайшла про батьків.

— Одного разу, коли наступали на Варшаву, мій батько не спав п’ять днів і ночей. І нічого не їв. І не пив також — заявив Пилип.

— А мій, як штурмували Карпати, так аж десять днів і десять ночей нічого не пив і не їв — не залишився в боргу Хома — І не спав.

Останню фразу Хома мовив похапцем; надто вже очевидною була фантастичність намальованої ним картини. Це відчув і Пилип.

— Знаєш — сказав він — є таке зілля дев’ясил, значить — дев’ять сил. Так мій батько, як ішов на війну, накопав коренів девесилу. «Пригодяться» — сказав. І, бач, пригодилися.

— І мій теж… — зібрався був щось докинути Хома й не докінчив. Обидва розмовці наткнулися саме на Люсю. Люся підкопувала під корінь якусь квітку і не могла підкопати.

Коли Пилип побачив так близько Люсю, серце його знову дуже сильно стислося і якось защеміло, не знати тільки від чого — чи з болю, чи з радощів. Не подумавши й хвилини, він сказав зовсім несподівано для всіх трьох:

— Давай я тобі допоможу.

Не ждучи відповіді, він вийняв свого прославленого археологічного ножа, який тепер став ножем гербаріальним, і поволі, підважуючи ним знизу, вийняв із землі рослину.

Люся почала оббивати коріння об траву. Хома рушив вперед, готуючись продовжувати перервану розмову, а Пилип стояв посередині, не знаючи, що робити — іти слідом за Хомою чи залишитися біля Люсі.

Виручив Хома. Обернувшись до приятеля, він гукнув:

— Он глянь, яка археологічна гірка!

— Еге, еге — зиркнув у той бік Пилип, і обидва приятелі поспішили до гірки.

Тут колись, видно, було таборище трактористів; на те місце, де стояв палуба вагончик, трактористи підсипали землі, щоб у дощ вода не затікала, ще й навколо рівчаком обкопали.

— А що, коли тут стояли, не трактористи, а печеніги? — сказав, стримуючи хвилювання, Хома — Це ж тут можна такого знайти…

— Не печеніги, а скіфи — відповів Пилип, суворо зводячи брови — Скіфи найбільше залишили пам’яток про себе… — Пилип ще щось хотів сказати, але той механізм, котрий керував його вченими розмовами, враз загальмував плин думки, і з Пилипових вуст вихопилися зовсім інші слова, виголошені пристрасно й палко:

— А знаєш що, Хомо? Як знайдемо діамант або золотий скіфський меч, то подаруємо їй: «Ось візьми, Люсю, цей золотий меч. Це — для тебе!»

— Або два мечі — підтримав друга Хома — Два мечі і один діамант.

На два діаманти Хома поскупився з чого видно, що й він інколи заощаджував дорогоцінні камені.

Про золоті скіфські мечі й діаманти Пилип мріяв уже давно. Тільки є велика різниця між Пилипом колишнім і Пилипом теперішнім. Колишній Пилип палав бажанням знайти їх для себе, надивитись досхочу, дати Хомі потримати, а потім уже й розтрощити або проміняти на гудзики. Нинішній Пилип неначе десь дівся і на своє місце підставив Люсю. Не для себе трудився він, а для неї; заплющить очі й бачить: стоїть Люся, в одній руці у неї — золотий меч, в другій — діамант…

По цьому обидва приятелі взялися до праці. В прокопаних траншеях вони знайшли чотири старі гайки, три шайби, монету на п’ятнадцять копійок і якогось жука. Жук, коли на нього Пилип і Хома дивилися так — був зелений, коли ж виставляли проти сонця, зелень бралася бронзовими відблисками, і Пилип, задивившись на це чудо, прошепотів таємниче:

— Це його зроблено з чистої міді, а позеленів — від часу. Все мідне від часу зеленіє. Сховаємо жука і з нього почнемо нашу колекцію дорогоцінних металів.

Так жук став дорогоцінністю. Але не забудьмо, що в таких хлопців і білий черепочок ціниться часом на вагу золота.

Кожен чоловік має душу. Женька, незважаючи на свій вік, був чоловіком. Отже, Женька мав душу.

Сьогодні Женьчина душа купалася в розкошах, бо, бач, яке сталося чудо природи. Взагалі буває так, що зона Степу переходить у зону Лісостепу, а тут сталося навпаки: зона Лісостепу перейшла в Степ. Буває й таке на світі!