А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

А якщо Тея має рацію…

А якщо це справді остання дурість — співати пісню, аранжовану в англійському стилі…

А якщо я сфальшивлю або решта зіб’ються…

А якщо знову повториться історія різдвяного концерту в третьому класі… І тоді all over again!

А в залі — понад сотня глядачів: школярі, батьки й учителі. Сором перед мамою, татом, Крістоффером і тіткою Муною…

Перед…

— До речі, ми й далі зустрічаємося з Маґнусом! — ошкірилася Роня. — І ми є stronger than ever!!!

— Тож навіть не сподівайся, що твоя пісенька заведе хоч когось, окрім тебе! — додала Ширін.

Іноді мені здається, що саме Ширін — найстервозніша з-поміж оцих трьох суперкрутих дівчат. Вона має більше клепки в голові, ніж Тея та Роня разом узяті, і значно гарніша за них, але ніхто не наважується сказати таке вголос, бо Тея, за замовчуванням, є старшою крутелицею, а Роня — її заступницею. Та якщо одного дня Ширін повстане проти них і переможе, у середній школі настане справжнє пекло, незрівнянне з нинішньою ситуацією.

— Агов, дівчатка! — гукнула Тея. — Маємо мало часу, щоб гаяти його тут на якусь лузерку! Треба готуватися до шоу!

Вона війнула русявим кінським хвостом і стягнула на один бік білий светр. Чорна бретелька бюстгальтера в’їлася їй у плече.

— Шкода тебе… Ніколи нікуди не кличуть, — глузливо скривилася Роня. — Ото буде сміху, як альбіноска в чорному гепнеться мармизою на сцену!

Ширін дивилася на мене розширеними очима, погляд — мов бездонний льох.

— Такі, як ти… — мовила вона. — Такі, як ти, навіть не мали би права народжуватися…

З цими словами всі троє розвернулися і помарширували в спортзалу.

А за три секунди по тому почалося. Перший вибух реготу. Потім почувся ще один, далі — ще, зрештою, уся публіка аж заходилася сміхом.

У спортзалі було темно, на столах горіли стеаринові свічки, тож я нічого не бачила. Зате чула. Неважко було здогадатися — сміялися з мене. У коридорі стояла тільки я. Просто під люстрою, яка осявала мене. Усі в залі могли бачити, як я мружуся, обертаю очима і ось-ось помру.

Ще ніколи мені не було так боляче всередині, як тієї миті. Це багато про що каже, бо я вже стільки зазнала болю, що й з ліку збилася.

Усе в мені наче обвалилося. Серце, легені, нирки, шлунок, кістки — геть усе. І хоч нестерпно боляче вдихнути повітря, бо легені мов склеїлися докупи, було б значно гірше, якби всі органи, зірвавшись зі своїх місць, зіткнулися на шаленій швидкості між собою.

Як того дня, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку й усміхнувся, я забула про все лихе, так тепер забула все хороше. На що я, власне, сподівалася? Що достатньо буде заспівати, і всі відразу вважатимуть мене нормальною? А Маґнус побачить, що я нічим не гірша за Роню? Якою ж дурною треба вродитися!

Нізащо в світі не вийду на ту сцену!

Нізащо в світі!!!

— Досить веселощів, друзі!

То був бібліотекар, Ян Ерік. Він став на дверях, спиною до мене.

— ПРИДУРКИ НАБИТІ! — почувся десь з-поза його спини голос. — Ніколи не бачили, як люди шпортаються???

Аж тепер до мене дійшло, що сталося.

Сміялися в залі не з мене.

Не з мене!

Я підійшла до дверей, зазирнула в залу і побачила їх…

Тея лежала на підлозі, а під нею — Роня та Ширін. Як вони не борсалися, як не шарпали одна одну, але вивільнитися не могли: Теїна гумка для волосся міцно зачепилася за сережку Роні, а пряжка на паску Ширін застрягла під бретелькою бюстгальтера Теї. Вони навіть підвестися з підлоги не могли!

— ДОСИТЬ ІРЖАТИ! — верещала Тея.

— Це вже чистий моббінґ, справжнє цькування, Яне Еріку! — репетувала Роня.

— Дідько, як можна бути такими дітваками! — кричала Ширін.

Щось було в обзиванні своїх насмішників «придурками набитими», що нітрохи не змусило Яна Еріка перейнятися їхньою трагедією. Він навіть не глянув у їхній бік, зате обернувся до мене.

— Анне Беа? Все гаразд?

Не можу сказати, що я затята книжкова мишка, але ми з Нільсом часто жуємо свої канапки в бібліотеці. Ян Ерік майже завжди підходить до нас — просто поговорити або порадити якусь книжку. Тому я маю відчуття, ніби знаю його дуже добре. Ліпше, ніж інші однокласники чи навіть багато хто з учителів.

— Усе добре, — хрипко запевнила я.

— Справді?

Ян Ерік завжди каже, що в нього, у бібліотеці, ми знайшли прихисток. Якось розповів нам, як його дражнили в школі і як він ховався у шкільній бібліотеці, коли однокласники допікали до печінок.

Я кивнула.

— Гаразд! Та якщо Тея з подружками ображатимуть, ти одразу скажеш мені, добре? Ми не допустимо цькування. У кожному разі, не сьогодні ввечері. Бо я так хочу почути your song, що вже дочекатися не можу.