Габриэль Гарсия Маркес - Полковникові ніхто не пише

Ґабріел Ґарсія Маркес

ПОЛКОВНИКОВІ НІХТО НЕ ПИШЕ

Полковник відкрив бляшанку й побачив, що кави лишилось не більше ложечки. Зняв з плити казанок, вилив половину води на долівку й до останньої порошинки, поки заблищали в каві стружечки бляхи, вишкрябав над казанком бляшанку.

Чекаючи, поки кава закипить, полковник бездумно сидів біля плити з обпаленої глини, аж раптом у нього запекло під грудьми, ніби він наївся отруйних грибів або чемериці. Стояв жовтень. Ранок, тяжкий навіть для такої людини, як полковник, що вже пережив безліч подібних ранків. П'ятдесят шість років — відколи закінчилась остання громадянська війна — полковник тільки те й робив, що чекав. Жовтень — як фатум, він неодмінно приходить.

Дружина полковникова підняла сітку від москітів, побачивши, що полковник заходить з кавою до спальні. Вночі у неї був напад ядухи, і тепер її змагав тяжкий сон. Однак вона підвелась, щоб узяти чашку.

— А ти?

— Вже випив, — збрехав полковник. — Ще лишилась повна велика ложка.

Здалеку долинав похоронний дзвін. Полковник забув про похорон. Поки його дружина пила каву, він одчепив гамак з одного боку і закинув його за двері. А жінка думала про небіжчика.

— Народився в двадцять другому, — сказала вона. —

Рівно через місяць після нашого сина. Сьомого квітня.

Хвора сьорбала каву, уривчасто дихаючи. Вона ніби не мала тіла, самі білі хрящі на зігнутому, закам'янілому хребті. Від тяжкої задишки вона й питаючи говорила так, ніби стверджувала. Вона вже допила каву, а думки про небіжчика не покидали її.

— Як це, мабуть, жахливо, коли тебе ховають у жовтні! — зауважила вона.

Чоловік не озвався. Він одчинив вікно. Надворі був жовтень. Полковник задивився на яскраву зелень, на купочки землі, вириті дощовими черв'яками, і знову відчув, як його пройняло наскрізь згубним подихом жовтня.

— Вогкість мене аж до кісток пронизує, — сказав він.

— Таж зима, — відповіла дружина. — Ще відколи задощило, я все кажу тобі, щоб спав у шкарпетках.

— А я вже тиждень як у них сплю.

Мрячило. Полковник найрадніше загорнувся б у ковдру й знову ліг у гамак. Але настирливе калатання надтріснутих дзвонів нагадало йому про похорон. «Жовтень», — промурмотів він і одступив насеред кімнати. А тоді згадав про півня, прив'язаного до ніжки ліжка. То був надресирований півень-перебієць.

Віднісши чашку до кухні, він завів годинника з маятником у різьбленій рамі. На відміну од спальні, де навіть не вистачало повітря для хворої, зала була простора; чотири плетені крісла-гойдалки стояли навколо столика, застеленого скатертиною; на столику — гіпсовий кіт. На стіні навпроти годинника висіла картина — жінка в серпанку, оточена амурчиками.

Було двадцять хвилин на восьму, коли полковник скінчив заводити годинник. Він одніс півня на кухню, прив'язав його до ніжки плити, змінив воду в банці і сипнув півневі жменю кукурудзи. Крізь поламаний паркан проліз гуртик дітлахів. Вони вмостились кружком навколо півня й мовчки розглядали його.

— Годі вам дивитись на нього, — сказав полковник, — зурочите.

Діти не ворухнулись. Один хлопчик почав награвати на губній гармонії модну пісеньку.

— Не грай сьогодні, -- сказав полковник. — У селищі небіжчик.

Хлопчик сховав гармонію в кишеню штанів, а полковник пішов до кімнати вдягнутись на похорон.

Біле вбрання було не випрасуване, бо жінка хворіла. І тому полковникові довелось дістати старий чорний костюм, який він після одруження надягав лише з урочистих нагод. Він насилу добув з дна скрині костюм, загорнений у газети і пересипаний нафталіном від молі. Полковникова дружина, простягтись на ліжку, все думала про померлого.

— Він, либонь, уже зустрівся з Агустіном, — мовила вона. — Може, небіжчик не розповість Агустінові, що сталося з нами після його смерті.

— Вони зразу засперечаються про півня, — сказав полковник.

Він розшукав у скрині великий старий парасоль. Дружина виграла його на одній з лотерей, що мали на меті збирати кошти для партії полковника. Того ж вечора вони були на спектаклі, якому не завадив навіть дощ. Полковник з дружиною й сином Агустіном — йому тоді було вісім років — були на спектаклі до кінця; вони сиділи, під парасолем. Тепер Агустіна нема на світі, а блискучий шовк парасоля поїла міль.

— Поглянь, що сталося з нашим блазенським парасолем, — виголосив полковник свою улюблену фразу й розкрив над головою химерне плетиво металевих прутиків.

— Тепер він придатний лише на те, щоб лічити зірки.