А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Я подзвонила в двері помешкання тітки Муни.

— То добре! — сказала я.

— Та ні, татові шукати гриби не сподобалося. Він кинувся за нами з криками, що збирання грибів — справа підтоптаних дам і пенсіонерів. Тоді Пуделиха розсердилася і сказала, що вона нічого не може з собою вдіяти, бо такий вже вона природний грибний талант. І тато замовк.

— То добре.

— Та ні, бо трохи згодом Пуделиха заявила, що буде дуже рада, якщо я на Різдво познайомлюся з її доцею.

— На Різдво? Але ж ти завжди святкуєш Різдво з мамою!

— Я їй про це сказав. А вона лиш усміхнулася і сказала: ми ще побачимо… А тоді нас покликав тато і сказав, що час відвозити мене на потяг.

— Не дивно, що ти не хочеш повертатися до Драммена. Виявляється, твій таточко не такий вже й добрий. І Пуделиха — теж!

Більше я нічого не встигла сказати, бо тітка Муна відчинила двері.

— Ви лишень погляньте! — хрипко промовила тітка. — Пунктуальні, як завжди!

А ось про неї таке не скажеш. Хоч сама запросила нас на дванадцяту, вигляд мала дуже заспаний. Тітка мружила очі, ніби від яскравого світла, її довге волосся було заплетене косою і викладене короною на голові. Щоправда, від корони мало що зосталося, тепер тітчина зачіска радше нагадувала кострубате пташине гніздо. Добре придивившись, я навіть побачила там справжню гіллячку.

— Заходьте, заходьте, — запросила нас досередини тітка Муна, щільніше затягуючи на собі халат. — Я не забула про нашу домовленість. Зовсім ні! Просто я була вчора на вечірці й затрималася довше, ніж планувала. Дайте мені п’ять хвилин, і я знову буду, як огірочок!

Тітка Муна зникла у ванній, розвіваючи за собою фалдами халата.

Ми з Нільсом переглянулися.

— Вибач, я забула, що ти мав їхати до тата, — сказала я. — Насправді я не егоїстка. Ніколи більше не буду таким поганим другом!

— Та все добре! — мовив Нільс. — Ти не найгірший друг! І навіть просто непоганий! Я вже й забув, як воно нудно вислуховувати безконечні оповіді Франса про колекцію камінців…

Він приплескав розчухране волосся і всміхнувся.

Коли ми ввійшли до коридору, я теж усміхнулася.

А коли переступили поріг вітальні, то вже обоє усміхалися від вуха до вуха.

Бо тітка Муна не лише поставила на стіл величезну миску картопляних чіпсів і піалу з дрібними ласощами. Вона все приготувала до «Операції „Тако“»!

Нільс поклав чорну торбу на канапу, розсунув замок і вийняв подарунок своєї мами на його десятиріччя, обережно поклав на маленький столик, який спеціально для цього принесла тітка Муна.

Нільс провів долонею по блискучій поверхні.

На столику лежав синтезатор Yamaha з найкрутішими в світі записами музичних ритмів та мелодій. Самба й кантрі, навіть джаз боса-нова й латиноамериканський танець беґін, про які ми ніколи й не чули.

— Гаразд, друзі! П’ять хвилин розігріву, і починаємо!

Ми з Нільсом обернулися до дверей.

Тітка Муна усе ще мала стомлений вигляд, та принаймні натягла на себе одяг і шкарпетки.

Нільс почав розминати й розгинати пальці. Він так завжди робить перед тим, як заграти. Тоді вони стають м’якішими й легше бігають клавіатурою.

— Ну давай, Анне Беа! Тобі теж треба розігрітися! — підбадьорила тітка Муна.

Я підійшла до штатива посеред кімнати.

Серце мені ледь не вискакувало, гатило по ребрах і танцювало, мов шалене.

Я зробила глибокий вдих.

А тоді взяла мікрофон і заспівала.

Одного разу мама забирала мене з дитсадка, коли мені було п’ять з половиною років, і ледь не зомліла з переляку.

— Що сталося?! — вигукнула вона, побачивши мене. — Люди добрі, що сталося?!?! Кажи негайно, Йоґґе!!!

Йоґґе насправді називається Йорґен, він має довге чорне волосся, зав’язане в кінський хвіст, і носить неймовірно вузькі джинси. Тепер він грає на синтезаторі в одному рок-гурті, а у вільний час дає приватні уроки (у тому числі й Нільсові). Коли я ходила до садочка, від трьох до п’яти з гаком років, він працював там вихователем. Це з ним я, покинута однолітками, бавилася й не відходила від нього ні на крок. Ми дуже добре знайомі, так би мовити.

— Заспокойтеся! — почав Йоґґе. — 3 Анне Беа все гаразд…

— ЗАСПОКОЇТИСЯ?! ВОНА Ж БЕЗ ШОЛОМА!

— Але…

Я намагалася намацати в повітрі його руку. Знала, що він стоїть поруч, але окуляри розбилися, і я нічого не бачила. На щастя, Йоґґе бачив мене. Він стиснув мою долоньку.

— Я не встиг їх зупинити, — виправдовувався Йоґґе. — Коли я підбіг, одна з дівчат уже здерла окуляри з Анне Беа й розтоптала.