А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Я вмить забула, що дівчатка вигнали мене з лялькової кімнати. Хотілось тільки щосили втримати дивовижне відчуття усередині, коли повітря вихопилося з моїх легень. Я так захопилася, що й не помітила, як усі інші вражено замовкли.

— Вау, Анне Беа!

То був голос Йоґґе, який змусив мене повернутися до реальності.

— Ти співаєш!!! — вигукнув він. — Справжній оперний голос! І ти досі приховувала його!?

Я не приховувала, він вирвався на музичному занятті. Однак я нічого не встигла сказати, бо раптом дістала штурхана ліктем у спину, хтось відтиснув мене набік.

— Я теж умію співати! — почувся голос позаду. — І не збираюся цього приховувати!

Неважко відгадати, чий то був голос.

— Ти теж непогано співаєш, Теє, — примирливо сказав Йоґґе.

Але в його голосі відчувалися нотки тітки Муни, коли вона посмішкується з мого тата, який вважає себе дотепним оповідачем анекдотів. Ніхто, хто чув спів Теї, не сказав би, що вона гарно співає. Те саме з татом. Ніхто, окрім мами, не вважає його дотепним. Та ліпше цього не казати вголос, інакше він образиться.

Тея не повелася на примирення. Коли Йоґґе обернувся до фортепіано, вона зірвала з мене окуляри, жбурнула на підлогу й потопталася по них ногами. Кілька разів тупнула. Я почула, як перелякано зойкнули десь поруч Ільва-Мерете й Юганна, та миттю замовкли — боялися, що Тея може й на них накинутися. Достатньо вже того, що усміхнулися й кивнули, коли Йоґґе вигукнув: «Вау, Анне Беа!»

Мамі теж подобається, як я співаю. Хоча при мамі мені жодного разу не вдавалося видобути такий потужний голос. Коли я доспівала до кінця пісню, яку ми розучували на занятті, у мами затремтів голос.

— Треба зателефонувати бабусі, — схлипнула вона. — Як вона радітиме, коли почує!

Бабуся й дідусь, мамині батьки, живуть в Іспанії. Вони там працюють, здебільшого засмагаючи на сонці й граючи в «хрестики-нулики» на терасі. А ще майже не вилазять з моря, тому не завжди чують дзвінок телефону. Однак того дня бабуся відразу взяла слухавку.

Мама мала рацію. Не встигла я доспівати, як бабуся зарепетувала на повен голос:

— Ю-у-у-у-у-у-не!

Юн — мій дідусь.

На її крик відізвався десь здалеку інший голос:

— Що трапилося? Сили небесні, що трапилося?

Тепер можеш здогадатися, звідки в моєї мами схильність усе драматизувати.

— Анне Беа вміє співати! — сказала бабуся. — Ніби янгол заспівав у вухо!

Тоді я почула голос дідуся.

— Привіт, Анне Беа! Бабуся каже, ти вмієш співати. Можна й дідусеві послухати?

І я знову заспівала всю пісеньку, від початку й до кінця.

— Немовби мій голос, Юне, правда? — долинув з глибини помешкання голос бабусі.

І ось вона вже відібрала слухавку від дідуся.

— Ось послухай, Анне Беа! Коли я була молодою, мені часто казали, що я повинна обрати спів своїм фахом. Але, на думку моїх батьків, робити ставку на кар’єру співачки було доволі ризиковано, тому я стала медсестрою, вийшла заміж за дідуся і народила твою маму та тітку Муну. Зізнаюся, я була трохи розчарована, що жодна з моїх доньок не успадкувала від мене співочого таланту. Але тепер знаю чому. Бо ти мала його успадкувати! Яка ж я щаслива! Я назавжди запам’ятаю цей день!

І вона запам’ятала. Це одна з улюблених бабусиних історій. Історія називається «День, коли Анне Беа заспівала». Бабуся розповідає її щоразу, коли разом з дідусем навідується до нас у гості. Іноді вже несила вислуховувати її усоте!

Хай там як, але цією історією я хотіла сказати, що дуже гарно співаю. Чесно! Це не тільки моя думка, мамина чи Нільсова. Я вправна в співі не лише на уявних репетиціях у своєму Нормальному Світі. Однак у неділю, на першій із Нільсом репетиції «Операції „Тако“» у тітки Муни, я не мала цілковитої певності в своїх силах, не було тоді отак: є-єс, ось зараз як втну! Я не співала вже чотири роки. Від різдвяного концерту дитячого хору в третьому класі.

У школі я мала, крім уроків, єдину втіху — дитячий хор. На початках усе було суперкласно! Наш диригент вважав мене талановитою, і я не раз співала соло, стоячи перед усім хором.

Але в третьому класі Тея та Роня звеліли мені забиратися геть.

Я не хотіла покидати хор, та суперкруті схилили на свій бік решту дівчаток. Щоразу, як я розтуляла рот, вони починали хихотіти й шепотітися за моєю спиною. Диригент сварився, та вони мали його в носі. Усі хихотіли й шепотілися. Я так боялася репетицій, що знову почала пісятися уві сні.

Різдвяний концерт став останнім концертом.

Перед самим моїм сольним виступом із псалмом «Красна наша земля» Тея та Роня зашепотілися і захихотіли, мов дурнуваті. Я розхвилювалася, повітря наче застигло в грудях, засіло десь під шлунком, я продихнути не могла. Коли почала співати, з рота вихопилися якісь нерозбірливі звуки: пі-і-іп! Скрип! Кахи! Кхи-кхи! ПІ-І-І-І-І-ІП!