А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Вона поставила Арнульфа на землю, просто під ноги нам з Нільсом, і зникла за дверима помешкання.

— Shit, — прошепотів Нільс. — Спробуємо ще раз.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я відчула, як твердий маленький ніс тицьнув у мою штанину. Я прикинулася дуже-дуже мертвою.

Чотири секунди.

Ще три секунди, і Арнульф піде собі нишпорити деінде.

Шість секунд.

Сім секунд…

— То ось де ти, Арнульфе!

Я здригнулася.

Від сходів почулося злісне шипіння. Але я ще не відчула гострих зубів на своїй литці. І голос видався знайомим.

Я перевела погляд на дорогу й щосили примружилася.

Ну ясно. На дорозі стояла пані Гоконсен і привітно махала нам. Вона підняла вгору обидві руки, на одній баламкалася торбинка. Здавалося, ніби вона трясе тамбурином.

— Він втік від мене й завернув сюди! — гукнула вона. — Вирвався від мами, малий негіднику! Арнульфе! Іди сюди негайно, бо інакше залишишся без вечері!

Я глянула вниз, на сходи.

Арнульф сидів, притиснувши вуха до голови й вигнувши спину, готовий до нападу. Але він наче забув про мене й Нільса, грізно дивився не на нас, а на дорогу, де пані Гоконсен розмахувала над головою повідцем, немов ласо.

— Нільсе, — прошепотіла я, — здається, ми врятовані!

Нільс блимнув очима.

Він не встиг помітити ошкір Арнульфа, бо вже за секунду кіт зник із поля зору.

Останнє, що я побачила, — довгий чорний хвіст, який сховався під верандою Бріттані.

Лише вранці, коли я виїжджала з дому, до мене все дійшло сповна.

Я стоятиму на сцені й співатиму.

У шкільній спортзалі.

Перед учнями, учителями й батьками п'ятих-сьомих класів.

Уже за тиждень з хвостиком.

Я!

Мені стало так млосно, що довелося злізти з велосипеда біля бензозаправки й решту дороги до школи вести велосипед за кермо. Навіть шолома не знімала на той випадок, якби раптом зомліла й гепнула на асфальт.

Де була моя голова?

Чому я дозволила тітці Муні підбити себе на таку авантюру?!

Тея, Роня і Ширін ніколи в світі не подарують мені цього. Fucking loser! — вигукуватимуть вони, коли я вийду на сцену. Зависокої думки про себе, ти, бридка бліда поганко!!! А потім хихотітимуть і шепотітимуться, доки я оніміло стоятиму з перехопленим судомою горлом. І наступного дня — теж. І весь наступний тиждень. І наступний за ним. Казатимуть, що ще ніколи не чули такого жахливого співу!

Я вже все вирішила, поки ставила в стояк велосипед і чекала на Нільса. Розчарування тітки Муни й Нільса тут не зарадить. Я не могла допустити ще однієї концертної катастрофи.

Треба відміняти «Операцію „Тако“».

— Привіт!

Я підвела голову. До мене наближалася якась сіра пляма, збоку від неї щось стирчало.

Очі мені забігали ще гірше, ніж звичайно. Я завжди дуже нервую, вітаючись з кимось далі, ніж за п’ять метрів від себе. Через поганий зір ніколи не знаю, до мене звертаються чи до когось іншого. Здебільшого вітання стосується не мене, бо мало хто в школі каже мені «привіт!» Але тієї миті навколо нікого не було, тож я припустила, що вітались таки зі мною.

Біда лиш у тім, що я не знала, хто це.

Я впізнаю голоси однокласників і своїх вчителів, а ще Яна Еріка зі шкільної бібліотеки. І Маґнуса, звісно. Ще декого, скажімо, Фелікса та Бріттані, Нільсової мами. Мабуть, упізнала б і голос Йоґґе, хоча купу літ його не чула.

Але інших упізнавати дуже важко. Особливо, якщо той, хто говорить, не має виразних пізнаваних ознак. Яскравого одягу чи чогось такого, що безпомильно вирізняє з-поміж решти. Як от кіт пані Гоконсен на повідці.

Я щосили примружилася, але впізнати сіру пляму не могла. Не могла навіть сказати, хлопець це чи дівчина.

Серце гупало, мов велетенський бубен, коли я таки відважилася відповісти.

— Привіт? — прошепотіла я.

— Можна тебе про дещо запитати? — озвалася пляма.

Тепер я почула, що це дівчина. Не дуже висока на зріст. Але не конче семикласниця. У сьомих класах є багато дівчат, нижчих за мене. А з іншого боку, вони ніколи не вітаються. Для них я просто Альбіноска.

Я набралася сміливості й кивнула.

Слава Богу! Може, таки не всі в школі вважають мене пришелепуватою блідою поганкою?

І це одна з них?

— Не знаю, чи ти чула… — мовила дівчинка. — Я теж братиму цього року участь у Конкурсі талантів.

Щось у її голосі було знайоме, але я не могла розпізнати, що саме. Навіть коли вона підійшла ближче, одяг її залишався цілком безбарвним. Бежевий, сірий і брунатний. Жодних яскравих барв. Принаймні це означало, що вона не з гламурної касти сьомих, бо ті носять лише рожеві й білі ганчірки.