А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Я чула, як зітхнула мама.

— Це вже треті окуляри наказали довго жити… Я зможу замовити нові не раніше суботи. Що ж, підеш завтра з татом на роботу. Нічого тобі робити в садочку без окулярів!

Ми саме домовилися з Йоґґе побавитися у хованки наступного дня, але я не надто засмутилася, що забаву доведеться відкласти, бо завжди дуже любила ходити з татом на роботу.

Мій тато ветеринар, лікує тварин.

Він мав стати господарем хутора бабусі й дідуся і зайнятися сільським господарством, але зустрів маму, і ті плани зійшли нанівець. Бо мама хотіла жити не на хуторі татових батьків, а там, де народилася. Там, де ми тепер живемо. Неважко здогадатися, хто переміг…

Тепер я вже не так часто буваю у тата на роботі, хіба тоді, коли вчителі мають «бібліотечні» дні для опрацювання навчальних програм та планів, та ще іноді на канікулах. А коли буваю, люблю їздити з татом на виклики. Намазую маслом канапки, наливаю в термос какао, взуваю ґумаки і зручно вмощуюся на передньому сидінні біля тата.

Тато лікує великих тварин — корів, коней, биків: не вони приходять до нього на прийом, а він їздить до них. Уявляєте, що робилося б, якби довелося запихати величезну корову в його маленький кабінет? Вона не помістилась би навіть на операційному столі!

Не можу сказати, що мені подобається велика худоба. Якщо чесно, навіть коней не люблю. Однак усі, хто тримає великих тварин, мають ще й маленьких. Хоча б кота. А найчастіше собаку. Іноді того й того. Буває, мають ще й декоративних кроликів та хом’ячків.

А я люблю маленьких звірят!

Коли тато з господарем худоби йде до хліва, я вистрибую з авта й біжу на пошуки маленьких звірят. Мені не заважає моя підсліпуватість, бо за всі виїзди разом із татом я навчилася головного: треба добре прислухатися. Маленькі тварини ховаються на подвір’ї у найдивніших схованках.

Одного разу я пішла на писклявий звук, який завів мене в гараж, і знайшла на капоті старого трактора цілий виводок кошенят. Іншим разом знайшла трьох цуциків-лабрадорів за грубкою. Ми саме навідалися до однієї літньої жінки, вона запросила мене до хати випити склянку компоту, і я раптом почула тихеньке повискування за грубкою. Песики вовтузилися на складених у скрині дровах!

Але їм не було боляче від твердих цурпалків, бо дрова накрили килимком, а поруч лежала їхня дбайлива мама. Малятам виповнилося три тижні, сказала стара жінка, невдовзі підуть до нових господарів. Я попросила тата взяти собі одне. Хоч наперед знала, даремно прошу. Тато завжди відмовляв. Бо мама має алергію на собаче хутро.

Це було головною причиною, чому вона не хотіла мешкати на хуторі бабусі й дідуся. Дідусь завжди тримав мисливських собак, щоб було з ким ходити на полювання та прогулянки. Двоє теперішніх називалися Tiп і Топ, за мультиком про Міккі Мауса. Попередні теж так називалися. І ще попередніші — теж. Дідусь має погану пам’ять на імена. Мене він також часто називає Tiп. Або Топ.

Гадаю, моя любов до тварин пояснюється тим, що їм цілком байдуже, альбіноска я чи ні, завертаю очима чи маю зовсім біле волосся. Для них я просто Анне Беа. Яка вміє розрізняти їхні звуки й пестити та гладити відразу обома руками.

Тато каже, що мої очі менше завертаються, коли я спілкуюся зі звірятами. Мабуть, правду каже. Бо, коли я тримаю на руках кошеня або тулюся щокою до голівки маленького кокер-спанієля, спокій огортає мене зовні й зсередини. Це майже так само, як опинитися у Нормальному Світі. Я забуваю про все погане й бридке.

Щось подібне відчуваю, співаючи.

І саме про це я хотіла б розповісти!

Я хотіла б розповісти про той день у дитсадку, коли Тея розтоптала мої окуляри. То вона їх розтоптала, хоч Йоґґе не зізнався моїй мамі, хто саме. Тея була суперкрута вже тоді.

Але гаразд, повернімося до справи. Отже, мама сказала, що наступного дня я піду з татом на роботу, а тепер час додому.

Я вчепилася в руку Йоґґе й не відпускала.

— Мені здається, Анне Беа хоче спершу щось розказати, — мовив Йоґґе. — Правда, Анне Беа?

Я кивнула.

— Я дещо виявила, — сказала я.

— Он як? Кажи! — підбадьорила мене мама.

Я відпустила руку Йоґґе, ступила кілька кроків назустріч маминому голосу й за мить відчула її руку.

Глибоко вдихнула повітря. Широко відкрила рот.

Моїм відкриттям цього дня було те, що я вмію співати!

Звісно, я й раніше співала, але переважно тихенько або подумки. Та коли ми співали на музичному занятті, сталося дещо дуже дивне. Десь з надр живота несподівано вирвалася потужна хвиля повітря і через горло викотилася з рота: ля-ля-ля-ля-аааааааааа!