Володимир Желєзников - Опудало

– А Безсольцеви? – запитав Васильєв.

– Безсольцеви!.. – Валька зневажливо осміхнувся.

– Таж вони диваки, а ми звичайні.

– Це ти звичайний?! Або я?.. А може, скажеш, Сомов теж звичайний?.. Ми дітки з клітки, – сказав Рудий. – Ось хто ми! Нас треба в звіринці показувати… За гроші.

Маргарита Іванівна мовчки слухала дітей. Але що більше вона їх слухала, то жахливіше себе почувала – якою ж вона виявилася дурною, дріб'язковою егоїсткою. Все-все забула через власне щастя.

Вона підійшла до Миронової і поклала руку на її тремтливе плече.

Миронова ривком скинула руку й жорстоко сказала:

– А вам… краще піти!.. А то чоловіка проґавите.

– Не треба так, – сказала Маргарита Іванівна.

А сама подумала – так їй і треба. Що заслужила, те й одержала, хоча себе одразу ж спіймала на думці, що вона внутрішньо намагається якось себе виправдати.

На річці пролунала сирена катера, що відходив од причалу. Сирена долинула до класу й кілька секунд вібрувала низьким хрипким гудком.

– Сигнал! – Маргарита підійшла до вікна. – Катер відійшов.

Усі до єдиного кинулися до вікон.

Тільки Сомов не поворухнувся.

Вони стояли біля вікон, сподіваючись востаннє побачити катер, на якому від'їздила Ленка Безсольнева – опудало городнє, – яка так перевернула їхнє життя.

Рудий відійшов од вікна, взяв картину, яку залишив Микола Миколайович, розгорнув рушник, і раптом його обличчя неймовірно змінилося, і він несамовито вигукнув:

– Вона!.. Вона!..

Всі мимоволі оглянулися на нього.

– Де?..

– Хто вона?..

– Вона… Ленка! – Рудий показав на картину.

– Як викапана, – прошепотів Кудлатий і загорлав: – Опудало!

– Брешеш! – сказав Васильєв. – Безсольцева!

Так, Машка була дуже схожа на Ленку: голова на тонкій шийці, рання весняна квітка. Вся незахищена, але якась світла й щира.

Всі мовчки дивилися на картину.

І сум, такий відчайдушний сум за людською чистотою, за безкорисливою хоробрістю та шляхетністю чимраз дужче захоплював їхні серця й вимагав виходу. Тому що терпіти далі не було сил.

Рудий раптом підвівся, підійшов до дошки й великими друкованими літерами, що розбігалися у різні боки, написав:

«Опудало, прости нас!»