Володимир Желєзников - Опудало

– Я збігаю, – сказала Ленка, – подивлюся…

– Не треба, Олено! – попросив Микола Миколайович. – Лежачого не б'ють.

– Але я тріумфую! – чомусь із викликом вигукнула Ленка. – Я святкую перемогу!

– Олено, стривай! – спробував зупинити її Микола Миколайович.

Проте Ленка не послухалася його й кинулася слідом за дітьми до школи.

Микола ж Миколайович незграбно потягнув візок, перекинув його – чемодани, мішок з яблуками й картина впали. Він швидко підняв візок, склав усе назад, відкотив його вбік, узяв картину й заквапився за Ленкою.

Ленка вбігла в клас, коли Димка під натиском дітей, рятуючись од них, виліз на підвіконня.

– Бий його! – заволав Валька й схопив Димку за ногу, щоб стягти з підвіконня.

– Не примазуйся! – із зневагою ввірвала його Залізна Кнопка. – Не лізь до нас із своїми брудними руками!

Кудлатий стусонов Вальку, і той відскочив убік. А діти почали поволі наступати на Димку, як колись наступали на Ленку.

– Пустіть мене! – скрикнув він. – А то я… – він безпорадно озирнувся в пошуках порятунку, – вистрибну у вікно!

– Не вистрибнеш! – сказала Миронова. – Ніжку зламаєш, а це боляче.

Димка зацькованими очима подивився на Залізну Кнопку, весь якось у відчаї випростався й розчинив вікно.

Всі: «Ах!» – і відсахнулися.

Ото саме в цей час у клас і вбігла Ленка. Ніхто її не бачив, бо вони всі стояли до неї спиною. Вся їхня увага була прикута до Димки.

– Злізь з вікна! – тихо й спокійно промовила Ленка. Димка рвучко оглянувся, побачив Ленку… і зістрибнув з підвіконня.

– Наша красуня прийшла! – проспівала Шмакова, хоч у її голосі відчувалася якась непевність.

Діти веселою юрмою оточили Ленку:

– Привіт, Опудало!

– Здорова будь!

– Наше вам!..

– Виявляється, ти молодець, Безсольцева! – Кудлатий ляснув Ленку по плечі.

– От добре, що ти ще не поїхала, – сама Залізна Кнопка, усміхаючись, підходила до Ленки. – Чому ж ти нам одразу все не сказала?.. Втім, це твоє особисте діло.

А Димка тим часом зметикував, що всі про нього забули, прослизнув понад стіною поза спинами дітей до дверей, узявся за ручку, обережно натис, щоб відчинити без скрипу й утекти… Ах, як йому хотілося щезнути саме зараз, поки Ленка не поїхала, а потім, коли вона поїде, коли він не буде бачити її осудливих очей, він що-небудь придумає, неодмінно придумає… Останньої миті він оглянувся, зіткнувся поглядом з Ленкою – і завмер.

Він стояв сам біля стіни, потупивши очі.

– Поглянь-но на нього! – сказала Залізна Кнопка Лен-ці. Голос у неї тремтів від обурення. – Навіть очей не може підвести!

– Так, незавидна картина, – сказав Васильєв. – Обліз трішки.

Ленка поволі підступила до Димки.

Залізна Кнопка йшла поруч з Ленкою, говорила їй:

– Я розумію, тобі важко… Ти йому вірила… Зате тепер побачила його справжнє обличчя!

Ленка підійшла до Димки впритул – варто їй простягнути руку, і вона доторкнулася б до його плеча.

– Затопи йому по пиці! – вигукнув Кудлатий. Димка рвучко повернувся до Ленки спиною.

– Я казала, казала! – Залізна Кнопка була у захваті. Голос її лунав переможно. – Час відплати нікого не обмине!.. Справедливість перемогла! Хай живе справедливість! – Вона вихопилася на парту. – Хло-о-пці! Дів-ча-та! Сомову – найжорстокіший бойкот!

І всі закричали:

– Бойкот! Сомову – бойкот!

Залізна Кнопка піднесла вгору руку:

– Хто за бойкот?

І всі діти піднесли за нею руки – цілий ліс рук витав над головами.

«От і все, – подумала Ленка, – от Димка й дочекався свого кінця».

А діти тягли руки, тягли, й оточили Димку, й відірвали його від стіни, і ось-ось він мав зникнути для Ленки в кільці непрохідного лісу рук, власного жаху та її тріумфу й перемоги.

Всі були за бойкот!

Тільки єдина Ленка не піднесла руки.

– А ти? – запитала Залізна Кнопка.

– А я – ні, – просто сказала Ленка й винувато, як колись, усміхнулася.

– Ти йому простила?-запитав приголомшений Васильєв.

– Ото дурна, – сказала Шмакова. – Він же тебе зрадив.

Ленка стояла біля дошки, притулившися стриженою потилицею до її чорної холодної поверхні. Вітер минулого шмагав її по обличчю: «Опуда-ло-о! Зра-дни-ця!.. Спалити її на вогнищі-і-і!»

– Але чому, чому ти проти?! – Залізній Кнопці хотілося зрозуміти, що заважало цій Безсольцевій оголосити Димці бойкот. – Саме ти – проти. Тебе ніколи не можна зрозуміти… Поясни!

– Я була на вогнищі, – відповіла Ленка. – І по вулиці мене ганяли. А я ніколи нікого не буду ганяти… І ніколи нікого не буду цькувати. Хоч убийте!