Володимир Желєзников: Опудало

Він кивнув, що начебто дозволяє, бо побачив, що вона дуже схвильована, і зрадів цьому. Одначе наступної миті подумав, що краще їй цього не дозволяти, але її вже не було в коридорі, як оком змигнути вона десь зникла.

– Дідусю, ти заради мене?! – запитала Лена. – Всі картини?! Як же ти житимеш без них?..

– Не тільки заради тебе, хоча ти й відіграла в цьому не останню роль, – голосно й вільно відказав Микола Миколайович. Він зробив незвично широкий жест рукою і став раптом розкутим, легким, святковим, гарним. – Це давня моя мрія. Вчора вона знову завітала до мене. І ось…

Микола Миколайович замовк і довго-довго мовчав, так довго, що встиг роздивитися уважніше, ніж завжди, обличчя дітей, які сиділи перед ним і з якими в нього були такі складні стосунки.

Та хіба все це мало значення, коли він вийшов на такий ясний і простий шлях?

Микола Миколайович усміхнувся – ні, не їм, а собі, своїм думкам, своїй пекельній життєвій силі, яка билася в нього в грудях.

Він дивився на їхні обличчя, намагаючись заглянути в очі, й побачив, що в багатьох з них б'ється допитлива думка, а в деяких байдужість, а ще в деяких навіть злість і нерозуміння. Ллє ж є такі, в яких б'ється, б'ється й пробивається допитлива думка, і це буде завжди! І раптом, миттю натхненний, раптом збагнувши, що це необхідно зробити, він підніс над головою картину, досі загорнуту в рушник, вишитий хрестом, і сказав:

– Ця картина для мене дуже дорога. Тут зображено нашу старовинну співгромадянку. –Микола Миколайович суворо подивився на Маргариту Іванівну. – Вона була вашою попередницею, вчителькою російської словесності тут, у містечку… сто років тому. – Він усміхнувся: – Не думайте, що це було так уже й давно… Вона всього лише моя бабуся. – І додав просто й тихо: – Цю картину я дарую вашій школі.

– Дідусю! – сказала Ленка зі страхом і з німим почуттям глибокої поваги до вчинку Миколи Миколайовича. – Ді-ду-сю!

Ні, навіть вона не могла збагнути тої миті всю велич свого діда Миколи Миколайовича Безсольцева.

– Ходімо! – Микола Миколайович міцно взяв Ленку за руку. – Катер нас не чекатиме, хоч, може, ми з тобою і стали знаменитими людьми.

– Я вас проводжу, – раптом оголосила Маргарита Іванівна.

– Що ви, – заперечив Микола Миколайович, – це зайве. Маргарита Іванівна зніяковіла й зашарілася:

– Заразом проводжу й чоловіка… Він у мене цим же катером їде.

І вони троє вийшли з класу.

Востаннє майнула Ленчина стрижена голова, востаннє Микола Миколайович блиснув своїми великими латами на рукавах пальта, і вони зникли, супроводжені німою тишею.

– На яких людей ми руку підняли! – порушив тишу Васильєв і тяжко зітхнув: – Е-е-ех!

– Усе через Сомова, – Кудлатий підлетів до Димки, міцно стиснувши кулаки.

Одні з них забули, що вони самі теж ганяли Ленку. Другі забули, що жили, нібито вся ця історія їх не обходить. Треті, що хотіли заступитися за Ленку, та не встигли… Кожен, звісно, відчував якийсь сором перед самим собою, перед іншими, але в цьому важко признаватися, і всі вони дружно й одностайно звинувачували тільки Сомова.

– Бойкот – Сомову! – вигукнула Залізна Кнопка. – Голосуємо!

Проте голосування знову не вийшло, бо в двері просунулося життєрадісне обличчя Маргарити Іванівни.

– Директор мені дозволив. Я тільки туди й назад. А ви сидіть тихо. – Вона хотіла вже зникнути, але чомусь запитала:– До речі, що це ви кричали про бойкот? Знову?.. Кому? За що?

– Вашому Сомову! Ось кому! – Миронова вперше за весь час цієї боротьби зблідла від хвилювання. – Він двічі зрадник!

– Сомов – зрадник?.. – Маргарита Іванівна, як і перед тим, стояла в дверях. – Нічого не розумію.

– Він розповідав вам, що ми втекли в кіно? – запитала Миронова.

– Ну, розповідав, – Маргарита Іванівна усміхнулася. Вона подумала про те, що вони зовсім іще діти, граються в якихось зрадників.

– А ми думали, що це вчинила Безсольцева!

– Ганяли її, били! Сміялися з неї, – сказав Васильєв. – А Сомов мовчав.

– І ви мовчали, Маргарито Іванівно, – раптом тихо, але виразно й нещадно промовила Миронова.

– Я мовчала?.. – Маргарита Іванівна злякано подивилася на Миронову і зайшла в клас, причинивши двері. – Я гадала, Сомов вам усе розповів… – Вона подивилася на Димку: – Як же так сталося, Сомов?

Димка нічого не відповів і не підвів голови.

– Чекайте, Сомов вам відповість, – сказав Васильєв.

– Маргарито Іванівно, катер відійде! – крикнув Валька. – І чоловік ваш тю-тю!

– Катер?.. – схопилася Маргарита Іванівна. – Почекайте! Я швидко, я зараз… – Вона хотіла була піти, але чомусь не пішла. – Давайте спокійно розберемося!.. Отже, Сомов усе приховав? Але при чому тут Безсольцева?..