Володимир Желєзников - Опудало

Всі, як і доти, мовчали. Можна сказати, що вони тільки безмовно ахнули.

Ленка ж спершу в гарячці взагалі забула про Димку, а потім побачила, який він стояв блідий і переляканий. «Оце його перекосило, то перекосило», – подумала вона, плавно підійшла до нього й мовила:

– Вибачайте-даруйте!.. Забула вас привітати з днем народження. Ото дурна! Прийшла, можна сказати, за цим і забула.

Димка стояв у якійсь неприродній позі, повернувшись до Ленки боком, щосили намагаючися не зустрітися з нею очима.

– А ти чому, Сомов, од мене відвертаєшся? – Ленка ляснула Димку по плечі, – Чому ж ти так тремтиш, бідолашний?.. Схуд. Невже страждаєш, що я виявилася зрадницею? Га?.. Звісно, важко. Ти такий сміливий і чесний, а дружив з негарною дівчинкою, з якою нікому не слід дружити! Вона – ябеда!.. Донощик!.. Гадина-а-а! – Вона підійшла до Рудого. – Твої слова, Руденький!

– А я й не відмовляюся, – сказав Рудий. – Мої слова.

– Настане час, Толику, – відмовишся, – відповіла Ленка. Проте на ці Ленчині слова Рудий нічого не відповів. Та

Ленка й не чекала від нього відповіді. Вона вже рушила далі, до Миронової, зазирнула їй у вічі й сказала:

– Привіт, Залізна Кнопко!

Їй хотілося з кожним зіткнутися, на кожному перевірити свою хоробрість.

– Привіт, коли не жартуєш, – відповіла Миронова. – А що далі?

– Дивуюсь я з тебе, – зітхнула Ленка, – ось що.

– Чому ж ти дивуєшся, якщо не таємниця? Миронова була не Рудий, вона не здавала своїх позицій.

– Тому, що ти така правильна, а знаєшся з Валькою. А він – шкуродер. Ай-ай-ай!.. По карбованцю здає собак на шкуродерню. Отак, правдоборцю!

– Ну ти, легше! – стрепенувся Валька.

– Що це ти мелеш про Вальку? – запитав з прогрозою Кудлатий.

– А що, хіба ти, пикатенький, кинув з бідолашних собачок здирати шкури? – Ленка смикнула Вальку за краватку й обернулася до Кудлатого: – Ну стусони мене, щоб я замовкла! Ну доведи, що сила – це найголовніше у житті!

– І стусоне! Стусоне! – вигукнув Валька, –Набріхуєш на мене! Базікало! – замахнувся він на Ленку.

– Ой, боюся! – Ленка засміялася, проте не похитнулась і не відступила.

А Валька побоявся її вдарити. Завжди бив влучно, а тепер злякався.

– Ну, до побачення!.. – Ленка помахала всім рукою. – Щось мені зробилося з вами нудно. Радійте… Ви ж домоглися свого! Ви – переможці!.. Завтра я від'їжджаю. Тож давайте хором – раз, два, три: «В нашому класі біль-ше не-має Опу-да-ла…» Ну!.. Любенькі!.. Ну чого ж ви язики проковтнули?

Ленка зірвала з Шмакової квітку з сукні й приколола собі на куртку. Поволі застебнулася. Натягнула шапку по брови, ховаючи свою стрижену голову. Потім серйозно й сумно мовила:

– Чесно кажучи, шкода мені вас. Бідні ви, бідні люди, – і пішла собі.

Зникла, випарувалася Ленка, начебто її тут і не було. У кімнаті панувала моторошна неприродна тиша.

І раптом Кудлатий рвонувся вперед і схопив Вальку за руку:

– Що це Безсольцева про тебе тут молола?

– Та вигадала вона все!– залементував, випручуючись, Валька. – Кому повірив? Змії?

– А це що? – Кудлатий висмикнув з Вальчиної кишені повідець з нашийником. – А це що?! – Він потряс повідцем перед носом до смерті переляканого Вальки.

– Це?.. – Валька про всяк випадок відступив під натиском Кудлатого. – Це?..

– Знаряддя шкуродера! Ось це що! – вигукнув Рудий.

Кудлатий кинувся до Вальки, а той рвонув вбік і заметався навколо столу. Він бігав, шпурляючи під ноги Кудлатому стільці, проте ще не здавався, а вигукував на ходу слова погрози.

– Я Петькові скажу! В нього дружки!.. Тебе скрутять! Можеш у свого батька запитати!.. Він тобі розповість!..

– Кудлатий, це вони! – здогадався Рудий. – Слухайте, це вони!.. Отже, це Петькові дружки прострелили руку твоєму батькові, коли він у них лося відбивав! Точно!..

– То це ви! – заревів Кудлатий і, змітаючи все на своєму шляху, кинувся на Вальку.

Валька рвонув до дверей, щоб урятуватися втечею, але Рудий дав йому підніжку – він упав, і Кудлатий напосів на нього.

Нарешті Валька все ж примудрився, вирвався, підхопився, щоб бігти, але опинився на повідці, на якому водив собак на шкуродерню.

Нашийник щільним кільцем облягав Вальчину шию, а кінець повідця міцно тримав у руці Кудлатий, і обличчя в нього було похмуре й нещадне.

– Ти що?.. – Валька заплакав. – Ти що?.. Хлопці, – благав він, – дівчата! Кудлатий мене задушить!..

– Вийдімо звідси, – сказав Кудлатий і потягнув за повідець, не дивлячися на Вальку.

Валька понад усе боявся вийти кудись із Кудлатим, він опирався і листом стелився, він хапав повідець і вигукував: