Володимир Желєзников - Опудало

Ленка змовчала.

– Ти чого мовчиш? – тьотя Клава обурено наступала на Ленку, озброєна ножицями й гребінцем. – Може, ти йому вже пробачила?

– Нізащо! – відказала Ленка.

– Сідай у крісло, – звеліла тьотя Клава. – Ти будь гордою! Хтось же повинен не пробачати!.. Люба моя, золота, я з тебе таку красунечку зроблю! Він очманіє!.. А ти плюй на них, на чоловіків, праворуч і ліворуч…

Тьотя Клава розв'язала стрічки на Ленчиних косах.

– Коси можна не розпускати, – сказала Ленка.

– Це чому ж?

– А мене… наголо.

– Це що за вибрики! – обурилася тьотя Клава. – Чого це ти кару єгипетську собі вигадала?

– Мене Опудалом дражнять, – сказала Ленка.

– То й що? – відповіла тьотя Клава. – А мого Толика – Рудим.

– Я хочу, щоб усі бачили, що я страховисько!.. Що я справжнє опудало!

– Ну вже ні! Ліпше я тебе красунею зроблю. – Тьотя Клава усміхнулася. – Гарна зачіска знаєш як допомагає!.. – Вона заходилася розчісувати Ленчині коси. – Ось побачиш! Я тебе зараз зачешу, постараюсь, і в тебе настрій зміниться.

– А я – опудало! – Ленка підхопилася. – І не боюся цього! Я всім це доведу!.. – Вона схопила ножиці й почала кремсати свої коси.

– Ти що, ненормальна?! – тьотя Клава кинулася до Лейки. – Зупинися!..

Ленка бігала по перукарні, ухиляючися від тьоті Клави, шмигаючи поміж крісел, кремсала свої коси й кричала:

– А я опу-да-ло! А я опу-да-ло!..

Нарешті тьотя Клава спіймала Ленку, хоча було вже пізно: та встигла вистригти кілька пасом волосся.

– Що ж ти накоїла? – Тьотя Клава пригорнула Ленку до себе й заколисувала, наче маленьку. – Лопушок ти нещасний… А руденький мій був колись добрий. Слово честі! Серце м'яке… А на тебе горлав: «Гадина!» Додому того дня прийшов наїжачений, грубіянив. А потім, не повіриш, заплакав раптом мій Толик зовсім як маленький.

– А я досі не знала, що його Толиком звуть, – сумно сказала Ленка.

– Толиком… Толиком… –Тьотя Клава підвела Ленку до крісла. – Сідай, люба, я тебе пострижу, як хочеш пострижу.

Ленка сіла в крісло, і тьотя Клава вкрила її простирадлом.

А тим часом свято в Димки Сомова доходило кінця. Частина дітей порозходилась, і лишилася тільки мироновська компанія, найближчі друзі.

– Давайте гуляти до ранку, – запропонувала Шмакова. – Шмакова діло каже! – вигукнув Попов. – Га, друзі?.. У Попова Шмакова завжди пропонувала «діло».

– Кудлатий, ти ночуєш у мене, – сказав Рудий.

– Щастить! – відповів Кудлатий. – Не треба чалапати у лісництво.

Валька підскочив до програвача й увімкнув його на всю потужність.

– Щоб у Безсольцевих шибки дзвеніли! – реготнув він. –Добре веселимося!..

Шмакова схопила за руку Димку, і вони почали танцювати. Шмакова крутилася, вигиналася – танці були її стихія.

І ось тої миті відчинилися двері, й з'явився новий, зовсім несподіваний гість. У кімнату ввірвалася Ленка.

Але яка!.. Невпізнанна!..

Плетена шапочка натягнена по брови, куртка нарозхрист, а під нею знаменита обгоріла сукня.

Але річ була не в тім, як вона була вдягнена, а в тім, яке в неї було незвичайне обличчя, змінене до невпізнання її сміливим учинком. Досі обличчя в неї бувало добрим, милим, відчайдушним, безпорадним, а тепер воно було натхненно-рішучим.

І всім одразу стало зрозуміло, що прийшла вона до них для того, щоб зробити те, що хоче. І заважити їй ніхто не зможе.

Вони все це зрозуміли й завмерли. Щойно оце сміялися, реготали, танцювали – і враз скам'яніли. Чекали, що ж буде далі.

А Ленка не квапилася.

– Браття, чого ж ви не танцюєте? – запитала Ленка. – Давайте!.. Стрибайте!.. – Вона почала танцювати, викривляючись та блазнюючи. Але тої миті платівка закінчилася, музика увірвалася, і запала тиша.

– Шкода, не потанцювали, – Ленка подивилася на хлопців та дівчат і вперше, зустрічаючись з ними поглядом, не здригнулася. Вона відчула у своїй душі давно забутий спокій. – Які ви всі гарні!.. – Пройшлася кімнатою, розглядаючи кожного, немовби дуже давно їх не бачила. – Не діти, а картинка!

Ленка зупинилася посеред кімнати.

– А я – опудало! – Притьмом смикнула шапочку, відкриваючи всьому світу свою острижену голову. – Опу-да-ло!– Ленка поляскала себе по голові. – Гарний качанчик! І рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха. Правда, Шмакова?

Ленка усміхалася, і кутики губів у неї повзли вгору, а зона намагалася розтягнути їх якомога дужче, шоб вони якось дістали до вух. При цьому вона крутила головою, щоб усім було видно, яке вона справжнє страшне опудало!