Мері Додж - Срібні ковзани

— Мейтьє!

Рафф нахилився вперед, простягнувши руку. Очі його були повні сліз.

Тітонька Брінкер кинулася до ніг чоловіка й стиснула його руки:

— О, що я наробила! Чоловіка свого до сліз довела! А ще ж і чотирьох днів не минуло, як він до мене повернувся! Подивися на мене, Раффе! Раффе, мій рідний, мені так шкода, що я тебе засмутила! Але я прочекала десять років! Важко мені так нічого й не дізнатися про цього годинника. Я більше не розпитуватиму, Раффе. От що: ми його заховаємо подалі, раз він спричинив нашу першу сварку після того, як Господь тільки-но повернув тебе мені.

— Я був дурнем, що розридався, Мейтьє, — сказав Рафф, цілуючи її, — а ти маєш право все знати. Але мені здавалося, що говорити про це — однаково що видавати таємниці померлих.

— А та людина… Той хлопець, про якого ти говорив, — він помер, так ти вважаєш? — запитала вона, взявши годинника, але все-таки примостилася біля його ніг на кінець довгого ослона й приготувалася слухати.

— Важко сказати, — відповів він.

— Він був дуже хворий, Раффе?

— Ні, він не був хворий, наскільки я знаю, але засмучений, вроу, дуже засмучений!

— Може, він скоїв щось лихе, га? — запитала вона, стишуючи голос.

Рафф кивнув.

— Убив когось? — прошепотіла дружина, не сміючи підняти очей.

— Так, щось таке…

— Ох, Раффе… ти мене лякаєш!.. Розкажи докладніше… Ти говориш так дивно… І весь тремтиш. Я маю все знати.

— Якщо я тремчу, вроу, це, напевно, від ознобу. На моїй душі, слава Богові, немає гріха!

— Ковтни вина, Раффе… Ось так, тепер тобі ліпше. Ти говориш, він скоїв якийсь злочин?

— Так, Мейтьє, здається, убивство; так він сказав мені сам. Але я цьому ніколи не повірю. Такий добрий хлопець — обличчя молоде, чесне… Ну от як наш син, тільки не такий сміливий і прямий.

— Так, розумію, — сказала тітонька Брінкер тихенько, побоюючись, що чоловік припинить розмову.

— Він натрапив на мене зовсім випадково, — вів далі Рафф. — Раніше я ніколи його не зустрічав, а обличчя в нього було таке бліде, перелякане, яких я в житті не бачив. Він схопив мене за ліктя і каже: «Мені здається, ви чесна людина»…

— Так, у цьому він не помилився! — палко перебила його тітонька Брінкер.

Рафф розгублено глянув на неї:

— На чому це я зупинився, вроу?

— Хлопець узяв тебе за руку, Раффе, — сказала вона, з тривогою дивлячись на чоловіка.

— Так, саме так. Мені важко добрати слів, розумієш? Усе згадується, наче у півсні…

— Ой леле! Та й не дивно, сердего, — зітхнула тітонька Брінкер, погладжуючи його по руці. — Та якби в тебе від природи не було стільки розуму, що й на дюжину б вистачило, то здоровий глузд би до тебе так і не повернувся… Виходить, узяв тебе хлопець за ліктя і сказав, що ти маєш вигляд чесної людини — як же інакше! А що потім? Це вдень було?

— Ні, перед світанком… Задовго до ранкових дзвонів.

— Це було того самого дня, коли ти розбився, — сказала тітонька Брінкер, — Пам’ятаю, ти пішов на роботу десь опівночі… Ти зупинився на тому, що він узяв тебе за ліктя, Раффе.

— Так, — пригадав чоловік. — От навіть зараз його обличчя так і стоїть у мене перед очима… Таке бліде й розгублене. «Підвезіть мене трохи вниз по річці», — говорить він. А я тоді, пам’ятаєш, працював далеко на лінії, у бік Амстердама. Я сказав йому, що я не човняр. «Йдеться про життя і смерть, — сказав він. — Підвезіть мене лише кілька миль… Я бачу неприв’язаного ялика; але я не знаю — може, його хазяїн бідна людина, а мені не хотілося б грабувати бідняка!» Може, він не зовсім так висловився, вроу, — адже все це я пам’ятаю нечітко, ніби сон. Ну, от я й повіз його. Пропливли ми десь миль шість або вісім, і тут він сказав, що далі побіжить берегом; а я поспішав пригнати човна назад. Перш ніж вискочити на берег, він каже, мало не схлипуючи: «Я можу довіритися вам… Я зробив… Бог свідок, що ненавмисно… Але людина вмерла. Я маю тікати з Голландії».

— А як усе це трапилося, він розповів, Раффе? Може, він бився на дуелі з товаришем, як студенти Геттінгенського університету?

— Не пам’ятаю. Може, він і розповів мені, але все це — як сон. Я сказав, що не годиться мені, доброму голландцеві, порушувати закони моєї Батьківщини, допомагаючи йому так. А він усе повторював: «Бог свідок, я не винен!» — і дивився на мене при світлі зірок такими світлими, ясними очима — ну зовсім як наш маленький Ганс… Я тільки швидше погнав човна.

— Напевно, це був човен Яна Кампхьойсена, — сухо зауважила тітонька Брінкер, — Більше ніхто не розкидає своїх весел абияк.