Мері Додж - Срібні ковзани

— Молодчина ти в мене! — радісно вигукнула тітонька Брінкер, швидко взявши годинника. — Та ти тепер іще розумніший, ніж раніше! Так воно і є, ось вони: «Л. Я. Б.» Це Ламберт Боомпхоффен, будь упевнений!.. От тільки до чого тут «Я», не знаю. Втім, це були поважні добродії, пихаті, як індики. Такі часто дають своїм дітям подвійні імена, хоч за Писанням так не годиться.

— Та ну, вроу! Я пам’ятаю, у Біблії згадуються довгі, складні імена, які й вимовити важко. Але ти правильно сказала. Ти завжди була такою, — сказав Рафф, знову заплющивши очі. — Спробуй віднеси годинника Боомпкінсам.

— Не Боомпкінсам, таких я не знаю, — Боомпхоффенам.

— Ну то віднеси його туди.

— Легко сказати, хазяїне! Та ж уся їхня родина чотири роки тому переселилася до Америки. Ти вже краще спи, Раффе: ти блідий і зовсім слабкий. Завтра вранці одразу зметикуєш, як краще вчинити… А, панно Гретель, нарешті ти з’явилася!

Цього вечора, як ми вже знаємо, «фея-хрещена» побувала в будиночку, перш ніж Рафф прокинувся. Гульдени було знову надійно сховано у великій скрині, а тітонька Брінкер із дітьми розкошувала, смакуючи м’ясом, білим хлібом і вином.

Тоді мати, захлинаючись від радості, і розповіла дітям історію годинника з тими подробицями, які вважала за потрібне повідомити. Справедливо, думала вона, аби бідолашки дещо про нього довідалися, раз вони так свято зберігали таємницю відтоді, як самі почали хоч щось розуміти.

Багато клопотів випало Брінкерам наступного дня. Насамперед треба було повідомити батька про знахідку — тисячу гульденів.

Така звістка, зрозуміло, зашкодити йому не могла. Потім, поки Гретель ретельно виконувала материн наказ «вилизати будинок», щасливі Ганс і тітонька Брінкер пішли купити торфу і провізії.

Ганс був безтурботний і задоволений; тітонька Брінкер радісно хвилювалася: дуже вже багато нових потреб виникло у родини за ніч, — як гриби виросли, — гляди, не вистачить і десяти тисяч гульденів. Дорогою до Амстердама вона весело розмовляла з Гансом і збиралася витрачати гроші не шкодуючи; однак додому принесла такі маленькі згортки, що спантеличений Ганс притулився до комина й, почухуючи голову, згадував приказку: «Що більший гаманець, то тугіше він зав’язаний».

— Про що ти думаєш, банькатий? — щебетала мати, яка метушилася по кімнаті, готуючи обід. — Про що думаєш?.. Слухай, Раффе, ти не повіриш: хлопець був готовий притягти додому на голові ледь не пів-Амстердама! Уяви, він хотів накупити стільки кави, що її вистачило б ущерть заповнити горщика для вугілля! «Ні-ні, синку, — кажу я, — бережися на судні течі, коли вантаж багатий». А він як витріщиться на мене… Ну зовсім як зараз… Агов, синку, поворухнися! Дивись, бо приростеш до комина, якщо так витріщатимеш очі й дивуватимешся!.. Ну, Раффе, глянь, я ставлю твоє крісло в кінці столу, де йому й слід бути; адже тепер у нас удома є чоловік — це я готова сказати навіть самій королеві. Так, сюди… Зіприся на Ганса; він для тебе як міцний ціпок! Росте, як бур’ян, а здається, начебто ще вчора вчився ходити. Сідай за стіл, чоловіче, сідай!

— А чи пам’ятаєш ти, вроу, — сказав Рафф, обережно всідаючись у велике крісло, — той прегарний органчик, що так розважав тебе, коли ти працювала в будинку багатіїв у Гейдельберзі?

— Як не пам’ятати? — відповіла тітонька Брінкер. — Досить було тричі повернути мідного ключика — і чаклунська штука так, бувало, заграє, що аж мороз по спині… Добре пам’ятаю. Але, Раффе, — і тітонька Брінкер одразу ж посерйознішала, — адже ти не будеш викидати наші гульдени на такі дрібниці?

— Ні-ні, тільки не я, вроу… Один органчик я від Бога вже отримав — і безкоштовно.

Мати й діти збентежено перезирнулися, потім подивилися на Раффа… Невже він знову збожеволів?

— Так, і цей органчик я не продам за п’ятдесят гаманців, набитих грошима, — провадив Рафф. — А заводять його ручкою від мітли, і він скаче й носиться по кімнаті — всюди встигає. А вже як заливається!.. Можна заприсягтися, що це співучі пташки повернулися з теплих країн.

— Святий Бавоне! — вигукнула тітонька Брінкер. — Та що це із ним?

— Розрада й радість, вроу, от що! Запитай Гретель, мій «маленький органчик» Гретель: хіба не радів я нині, дивлячись на неї, і не був цілком утішений?