Мері Додж - Срібні ковзани

— Так… Це й справді був його човен. Ян, напевно, навідає мене в неділю, якщо тільки вже чув, що я одужую. Та й молодий Хооґсвлейт теж… На чому це я зупинився?

(На щастя, тітонька Брінкер стрималася: якби вона розповіла про Яна після жахливого розчарування уночі, то завдала б Раффові такого болю, якого він міг би й не витримати).

— На чому? Та майже на тому самому місці: хлопець ще не встиг віддати тобі годинника. Ах, навряд чи він добув його чесним шляхом!

— Ну що ти, вроу! — ображено вигукнув Рафф. — Годинник був його власністю — це й дитині ясно.

— Як же він дійшов до того, що віддав його? — запитала тітонька Брінкер, неспокійно поглянувши на вогонь, у який вже час було підкинути торфу.

— Я тобі про це вже розповідав, — відповів Рафф, украй здивовано дивлячись на неї.

— То розкажи ще разок, — сказала тітонька Брінкер, розсудливо намагаючись перешкодити йому знову ухилитися від відповіді.

— Отож, перед тим як вискочити з човна, він віддає мені годинника і каже: «Я тікаю, залишаю батьківщину, хоча ніколи не думав, що доведеться… Я довіряюся вам, бо впевнений у вашій чесності. Віднесіть цього годинника моєму батькові… Не сьогодні, а за тиждень, і скажіть, що це посилка від його нещасного сина. І ще скажіть, якщо він колись захоче, щоб я повернувся до нього, я не побоюся нічого і приїду. Скажіть йому, щоб він послав листа на ім’я… на ім’я…» Ну от, все інше вилетіло в мене з голови. Не можу згадати, куди треба було послати листа! Бідолашний хлопець, бідолашний! — гірко промовив Рафф і взяв годинника, що лежав на колінах дружини. — Так годинник і не потрапив до його батька.

— Я віднесу його, Раффе, не турбуйся… Віднесу, тільки-но повернеться Гретель. Вона незабаром прийде додому. А як ти сказав, як звали його батька? Де ти мав розшукати його?

— У тому-то й біда! — відповів Рафф, дуже повільно вимовляючи слова — Усе вислизнуло з моєї пам’яті. Я бачу обличчя юнака і його великі очі так ясно, ніби він стоїть переді мною… Пам’ятаю, як він розкрив годинника, вихопив із нього щось і поцілував, а більше нічого. Все інше немов віхолою занесло, і коли я намагаюся згадати, мені вчувається шум повені…

— Та воно й видно, Раффе… Я так само почувалася після лихоманки. Ти стомився… Треба негайно покласти тебе в постіль… Та куди ж воно поділося, це дівчисько, хотіла б я знати?

Тітонька Брінкер відчинила двері й крикнула:

— Гретель! Гретель!

— Відійди-но трохи вбік, вроу, — слабким голосом промовив Рафф, нахиляючись уперед і намагаючись побачити вкриту снігом рівнину. — Мені так закортіло хоч трошки постояти за дверима, на повітрі…

— Ні-ні! — розсміялася його дружина. — Ось постривай, я розповім меєстеру, як ти ниєш, набридаєш і чіпляєшся, щоб тебе випустили з дому! Але, якщо він дозволить, я тебе завтра ж закутаю якнайтепліше і поведу на прогулянку… Так ти в мене тут зовсім змерзнеш — двері ж відчинені!.. Глянь-но, та це ж Гретель: фартух туго напханий… котить по каналу мов навіжена… Хазяїне, що ти робиш?! — раптом мало не скрикнула вона, рвучко зачинивши двері. — Ти сам ідеш до ліжка, без моєї допомоги — я до тебе й не доторкнулася. Так ти впадеш, мій любий!

Вона сказала «мій любий» — слова, які вимовляла дуже рідко. І це доводило, якими великими були страх і радість, що охопили її, коли вона кинулася підтримувати чоловіка. Незабаром Рафф улігся під новою ковдрою і, поки дружина з усіх боків підтикала його, щоб йому було тепло й затишно, заявив, що це він востаннє лежить у ліжку вдень.

— Так, я й сама на це сподіваюся, — розсміялася тітонька Брінкер, — якщо ти почав так бадьоритися.

Рафф заплющив очі, а тітонька Брінкер поспішила роздмухати вогонь або, точніше, послабити його, бо голландський торф схожий на самих голландців: його важко розпалити, але тільки-но він розгориться, то вже палатиме дуже яскраво. Потім вона відсунула вбік свою забуту прядку, вийняла з якоїсь невидимої кишені плетиво і сіла біля ліжка.

— Якби ти згадав ім’я цієї людини, Раффе, — обережно провадила вона, — я могла б віднести йому годинника, поки ти спиш. Гретель, напевно, незабаром повернеться.

Рафф знову спробував згадати, як звуть батька того юнака, якого він підвіз на човні, але марно.

— Чи не Боомпхоффен? — підказала тітонька Брінкер. — Я чула, у цій родині двоє синів стали на слизьку стежину… Герард і Ламберт.

— Ймовірно, — відповів Рафф. — Подивися, чи немає на годинникові якихось літер — можливо, вони наведуть нас на слід?