Мері Додж - Срібні ковзани

— Ой, мамо, — розсміялася Гретель, — він сам був для мене органчиком! Поки вас не було, ми чи не весь час разом виспівували пісень.

— Он воно що! — промовила тітонька Брінкер, у якої немов гора з плечей звалилася. — Слухай, Гансе, тобі нізащо не впоратися із таким шматком. Але нічого, зайчику, адже ти довго постився… Гретель, візьми-но ще шматочок ковбаси: від неї в тебе кров розіллється по щоках.

— Ой, ой, мамо! — розреготалася Гретель, поспішно простягаючи свою тарілку. — У дівчаток не кров розливається по щічках… Ти хотіла сказати, що на моїх щоках розцвітуть троянди… Адже так говорять, Гансе? Троянди?

Поки Ганс поспішав проковтнути величезний шматок ковбаси, щоб дати підходящу відповідь на це поетичне запитання, тітонька Брінкер швидко втихомирила суперечку.

— Ну, троянди чи кров, — сказала вона, — мені байдуже, аби тільки рум’янець знову прикрасив твоє бліде личко. Досить того, що мати в тебе бліда, виснажена, але…

— Та ти що, вроу! — квапливо перебив її Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум’яніша за обох наших зайченят, разом узятих.

Це зауваження, хоча воно й зовсім не підтверджувало, що розум Раффа знову досить ясний, однак принесло тітоньці Брінкер величезне задоволення. Отже, обід минув надзвичайно приємно.

Після обіду заговорили про годинника і, як і слід було очікувати, обмінювалися здогадками щодо таємничих букв. Ганс відсунув свого стільця і вже збирався йти до мейнгеєра ван Хольпа, а його мати встала, щоб покласти годинника на місце, як раптом почувся стукіт коліс по мерзлій землі.

Хтось постукав у двері й негайно ж відчинив їх.

— Заходьте, — нерішуче промовила тітонька Брінкер, квапливо намагаючись сховати годинник у себе за ліфом. — А, це ви, мейнгеєре! Доброго дня! Як бачите, батько вже майже одужав. Сором приймати вас у такій убогій халупі, мейнгеєре, та й зі столу ще не прибрано…

Лікар Букман навряд чи почув вибачення господині. Він, мабуть, поспішав.

— Гм, я тут, мабуть, уже не потрібен! — вигукнув він. — Пацієнт швидко одужує.

— А як же інакше, мейнгеєре! — закричала тітонька Брінкер. — Адже ми вчора ввечері знайшли тисячу гульденів, які в нас зникли аж десять років тому!

Лікар Букман широко розплющив очі.

— Так, мейнгеєре, — сказав Рафф. — Я прошу вроу розповісти вам про це, хоча це наша сімейна таємниця, — адже бачу, що ви чудово вмієте тримати язика за зубами.

Лікар насупився: він не любив, коли про нього говорили.

— Це означає, мейнгеєре, — провадив Рафф, — ви можете отримати плату за вашу працю. Бог свідок, ви заслужили на неї, якщо тільки це заслуга — повернути до життя таку незначну людину, як я. Скажіть моїй вроу, скільки треба заплатити, мейнгеєре: вона радо віддасть вам ці гроші.

— Ну-ну, годі! — лагідно буркнув лікар. — Не будемо говорити про гроші. Плату я можу отримати де завгодно, а подяку зустрічаю рідко. Хлопчик сказав мені «спасибі», — додав він, кивнувши головою в бік Ганса, — і цієї платні мені досить.

— У вас самих, мабуть, є син, — сказала тітонька Брінкер у захваті від того, що велика людина стала такою товариською.

Але тут добродушність лікаря Букмана зникла. Він пробурчав щось (так, принаймні, здалося Гретель), але нічого не відповів.

— Не ображайтеся на мою вроу, мейнгеєре, якщо вона говорить зайве, — сказав Рафф, — але вона щойно дуже переймалася долею одного парубка, рідня якого виїхала невідомо куди. А я мав дещо передати їм від нього.

– Їхнє прізвище Боомпхоффен! — палко заторохтіла тітонька Брінкер. — Чи не знаєте ви чогось про цю родину, мейнгеєре?

Лікар відповів коротко й різко:

— Так, знаю. Неспокійні люди. Вони вже давно переселилися до Америки.

— Може, Раффе, — несміливо наполягала тітонька Брінкер, — меєстер знає когось у цій країні, хоча там, як я чула, мало не всі жителі дикуни… Ото було б добре, якби він міг доставити Боомпхоффенам годинника й передати слова бідолашного парубка!

— Не треба, вроу. Навіщо турбувати доброго меєстера, коли його скрізь чекають хворі? Звідкіля тобі відомо, що ми правильно вгадали прізвище?

— Я в цьому впевнена, — відповіла вона. — У них був син Ламберт, а на кришці стоїть буква «Л» — виходить, «Ламберт», а потім «Б» — «Боомпхоффен». Правда, залишається ще якась незрозуміла літера «Я»… Але нехай краще меєстер сам подивиться. — і вона простягнула годинника лікареві.

— «Л. Я. Б.»! — вигукнув лікар Букман, кинувшись до неї.

Годі навіть намагатися передати, що відбувалося далі! Скажу одне: синові слова нарешті передали батькові й, коли їх передавали, великий хірург ридав, як дитина.