Мері Додж: Срібні ковзани

Багато років тому в Голландії погожого грудневого ранку двоє бідно вдягнених дітей стояли на березі закрижанілого каналу. Сонце ще не зійшло, але сіра завіса на обрії вже розірвалась, і її краї зарум’янилися, осяяні малиновим світлом нового дня. Майже всі порядні голландці спочивали мирним ранковим сном; навіть мейнгеєр [1] Мейнгеєр — пан. ван Стоппельнозе, поважний старий голландець, теж іще солодко дрімав.

Гладенькою, немов скло, кригою часом пробігали люди на ковзанах: то селянка з ущерть наповненим кошиком на голові, то жвавий юнак, який поспішав у місто на роботу і, пролітаючи повз дітей, що тремтіли від холоду, дарував їм теплу усмішку.

Тим часом хлопчик і дівчинка (вони були братом і сестрою), хекаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, ні, а просто дерев’яні полозки, грубо обтесані донизу, з дірками, крізь які були просилені ремінці із сирцевої шкіри.

Чудернацькі «ковзани» змайстрував собі й сестрі Ганс — так звали хлопчика. Їхня мати була настільки бідною селянкою, що про справжні ковзани для своїх дітей вона й подумати не могла. Та якими б грубими не були ці полозки, вони дарували дітям багато веселих годин на льоду; навіть зараз, коли наші юні голландці щосили смикали за ремінці задубілими червоними пальцями й зігнулися, майже торкаючись колінами зосереджених личок, жоден захмарний образ сталевих лез не потьмарив би їхньої радості.

Нарешті хлопчик випростався й, широко розкинувши руки, легко заковзав по льоду, перетинаючи канал.

— За мною, Гретель! — безтурботно гукнув він дівчинці.

— Слухай, Гансе, — поскаржилася сестра, — з цією ногою знову негаразд! Минулого разу ремінці натерли мені ногу, і зараз боляче, коли стягувати їх там.

— То підв’яжи їх вище, — відповів Ганс, не дивлячись на сестру й виписуючи на льоду чудову вісімку.

— Але ремінець закороткий!

Ганс був голландцем, тому він тільки доброзичливо присвиснув (хлопчик-англієць, напевне, сказав би: «Які ж надокучливі ці дівчиська!») і повернувся до Гретель.

— Навіщо ж ти, дурненька, взула ці черевики? Можна ж було шкіряні, майже неношені, або хоч дерев’яні!

— Чи ти забув, Гансе, як батько кинув у вогонь мої гарні нові черевики, просто в палаючий торф? Я й кліпнути не встигла, як їх уже зовсім покривило. У цих я хоч якось можу ковзати, а в дерев’яних — зась. Ну, підв’язуй, тільки обережніше…

Ганс дістав із кишені ремінця; щось наспівуючи, він став перед Гретель на коліна і заходився затягувати ремінь її «ковзана» так сильно, як лише міг.

— Ой-ой! — скрикнула дівчинка. Їй було дуже боляче. Ганс роздратовано розв’язав ремінця і неодмінно жбурнув би його на землю (як і більшість старших братів), якби не помітив, як по сестриній щоці котиться прозора сльозинка.

— Я зараз поправлю… Не хвилюйся, — знічено мовив хлопець, охоплений братерською ніжністю. — Та нам не слід баритися — мама чекає.

Він роззирнувся, наче щось шукав: спочатку поглянув на землю, потім — на голе вербове гілля над головою і, нарешті, на небо, розмальоване тепер яскравими блакитними, малиновими й золотавими смугами.

Ніде не було того, що він шукав. Аж раптом хлопчина радісно ляснув себе по лобі. В його очах заблищали іскринки. Він зірвав із себе шапку й, видерши розірвану підкладку, прикріпив її до носка зношеного черевика Гретель так, щоб вийшло щось на зразок м’якої подушечки.

— Ну! — переможно вигукнув він, зав’язуючи ремінці так швидко, як дозволяли його змерзлі пальці. — Витерпиш, якщо я ще трошки затягну?

Гретель надула губки, немов хотіла сказати: «Ну гаразд, можеш завдавати мені болю!» — але промовчала. За мить вони, сміючись, летіли каналом, узявшись за руки й навіть не думаючи про те, чи може проломитися під ними крига: у Голландії лід тримається усеньку зиму. Замість того, щоб танути й тоншати під пекучим сонцем, він із дня у день дедалі зухваліше виблискує яскравому промінню.

Раптом під Гансовими ногами щось тріснуло. Він зменшував кроки, спотикався, поки розчепірено не упав на кригу, дриґаючи ногами.

— Ха-ха-ха! — розреготалася Гретель. — Оце гепнувся!