Анна Сюел - Чорний красень

Господарі погостювали кілька днів у друзів, а потім настав час повертатися. Діставшись додому без пригод, ми були раді опинитися у своїй стайні, і Джон, схоже, не менше за нас радів нашому поверненню.

Коли вони із Джеймсом залишали нас на ніч, Джеймс запитав:

— Як думаєте, кого візьмуть замість мене?

— Малого Джо Ґріна зі сторожки, — відповів Джон.

— Джо Ґріна? — здивувався Джеймс. — Та він ще геть зелений!

— Йому вже п’ятнадцятий рік, — не погодився Джон.

— Але ж він малий на зріст!

— Так, зростом, може, і не вдався, але моторний, роботящий, та й не злий нібито. Навіть більше, він і сам не проти працювати в стайні, і його батькові це до вподоби. І господар, я знаю, за те, аби малий спробував свої сили. Мені він уже казав, що як малий не підійде (а це вже як я йому скажу), він підшукає когось старшого, ну, я йому сказав, що було б добре дати малому випробувальний термін, тижнів так зо шість.

— Усього шість тижнів! — зойкнув Джеймс. — Та треба з півроку, не менше, перш ніж йому почне щось вдаватися! Е, Джоне, вам доведеться добре попріти.

— Ну, — засміявся Джон, — з роботою в мене завжди все лагодилося. Не пам’ятаю, щоб я колись її боявся.

— Ви дуже гарна людина, Джоне, — мовив Джеймс. — Чи стану я колись таким?

— Я не люблю розповідати про себе, — сказав раптом Джон, — та коли вже ти нас покидаєш, щоб, так би мовити, піднятися у ранзі, то так і бути, розкажу, що я про це думаю. Я був такий, як Джозеф, коли від лихоманка за якихось десять днів померли мої матір і батько. І залишилося нас двоє — я і моя сестра-калічка Нелі. Родичів, які могли би нас так-сяк підтримати, ми не мали. Я наймитував в одного фермера, а на такій роботі не те що двох — себе не прогодуєш, і пішла б моя сестричка у робітний дім, [45] Робітний дім — притулок для бідноти. якби не наша господиня. Нелі каже, що вона — ангел, і на те є вагомі причини. Господиня винайняла у старої вдови Молет кімнатку для Нелі, і коли та могла працювати, доручала їй різне шитво та в’язання. Коли ж сестричка була хвора, господиня посилала їй обіди і всякі дрібнички, одне слово, робила все, аби Нелі не занепадала духом; була достоту як матір. А потім господар узяв мене до своїх коней, і я допомагав старому Норманові (так звали тодішнього конюха). Я сидів на хазяйських харчах, мав спальню на горищі й одержував три шилінги на тиждень. Отже, я вже міг допомогти сестрі. А зараз я розповім тобі про Нормана. Старий спокійно міг відмахнутися від мене, сказав би, що не його це справа — морочитися з темним селюком, та й квит. Але ж він цього не зробив, а навпаки, замінив мені батька і, як міг, опікувався мною. Коли його через кілька років не стало, я зайняв його місце. Зрозуміло, мені добре платять, я можу заощаджувати на чорний день, мало що в житті трапляється, і Нелі щаслива, як пташка в раю. Тож бачиш, Джеймсе, я не та людина, що вихвалятиметься перед малим хлопчиною чи відповість невдячністю на доброту господаря. Аж ніяк! Справді, мені тебе не вистачатиме, але якось перебудемо. Розумієш, Джеймсе, мало що на цьому світі дорівняється до людської доброти, і коли я можу комусь допомогти, то охоче це роблю.

— А знаєте, Джоне, — мовив Джеймс, — як не крути, а приказка «Своя сорочка ближча до тіла» точно не про вас.

— Не про мене, — погодився Джон. — А тепер подумай і скажи, де були б зараз я і моя Нелі, якби свого часу господиня, господар та й старий Норман вирішили, що своя сорочка ближча. Нелі ниділа б у робітному домі, а я підгортав би чужу ріпу! Або що сталося б із Чорним Красенем і Джинджер, якби кілька днів тому так подумав ти? Ні, Джеймсе, так може думати останній егоїст, дикун, і знаєш, може, гріх таке казати, але коли людина в житті керується цим правилом, то краще б її зразу втопили, як сліпого цуцика чи кошеня. Така моя думка, — і Джон рвучко хитнув головою.

Джеймс засміявся, а коли він заговорив, голос його ледь помітно тремтів.

— Після матері ви мій найкращий друг. Думаю, ви не забудете мене.

— Звичайно, як тебе забути! — вигукнув Джон. — Якщо тобі потрібна буде допомога, ти мене теж згадаєш, правда?

Наступного дня до стайні вже прийшов Джо, аби повчитися у Джеймса, поки той ще тут. Йому показали, як прибирати у стайні, кому і скільки давати сіна й стелити соломи. Окрім цього, до його обов’язків входило чистити збрую та мити екіпаж. Оскільки він був невисокого зросту і чистити мене чи Джинджер не зміг би, навіть якби дуже бажав, то Джеймс вирішив, що на початках із нього досить і поні. Отож, Баский Веселун цілком переходив під опіку хлопця, але, звісно, під наглядом Джона. Загалом то був симпатичний, тямущий хлопчина, і завше, коли приходив на роботу, то постійно щось насвистував.