Анна Сюел - Чорний красень

— Чекай, — сказав лікар, — я зараз вийду.

Він зачинив вікно і невдовзі з’явився на порозі.

— Розумієте, є тут одне «але», — знітився лікар. — Мій кінь весь день був у роз’їздах, і зараз йому конче треба відпочити. А на іншому поїхав мій син — по нього щойно прислали. Що будемо робити? Може, я поїду на вашому?

— Сер, він майже всю дорогу йшов учвал, і йому, як належить, треба дати відпочити. Та якщо ви вважаєте, що він здолає і зворотний шлях, то я не думаю, що мій господар став би вам перечити.

— Гаразд, — мовив лікар, — за хвилину я буду готовий.

Джон стояв поряд і гладив мене по шиї. Після бігу моє тіло аж пашіло.

Нарешті вийшов лікар із батогом у руках.

— Ця штука, сер, вам ні до чого, — зауважив Джон. — Чорний Красень і так буде бігти, поки не впаде. Ви, сер, постарайтеся з ним акуратніше. Мені б дуже не хотілося, щоб із ним щось сталося.

— Джоне, я думаю, все буде добре, — запевнив лікар.

А за хвилину Джон залишився вже далеко позаду.

Не розповідатиму вам, як ми поверталися до маєтку.

Лікар був важчим за Джона, та й у сідлі тримався значно гірше. Попри це, я робив усе, що міг. Митник на заставі тримав проїзд відкритим. Коли ми досягли пагорба, лікар пригальмував мене і сказав:

— А тепер, мій любий друже, трохи переведи дух.

Дуже доречна пропозиція, бо я біг так швидко, як міг.

Короткий відпочинок відновив мої сили, і невдовзі ми вже були в маєтку. Біля садової хвіртки на нас чекав Джо. Господар, який, мабуть, першим почув мій тупіт, стояв біля входу в маєток. Без жодного слова він повів лікаря до помешкання, а Джо завів мене до стайні. Як я зрадів поверненню додому! Ноги мої тремтіли від утоми, а сам я ледве дихав. На мені не було сухої волосинки, піт стікав по ногах, а тіло, за словами самого Джо, парувало, як чайник на плиті. О, бідолашний малий! Він був ще надто молодий і недосвідчений, а батька, який би допоміг порадою, послали чогось до сусіднього села, але я певен, що хлопчина старався, як міг. Він обтер мені ноги і тіло, але не накрив попоною, очевидно, вирішивши, що, коли я такий розпашілий, вона мені ні до чого. Потім він приніс мені відро води. Вода була холодна, але дуже смачна, і я випив її всю до краплини. Напоївши мене, Джо дав сіна, всипав зерна і, вирішивши, що зроблено все, пішов до себе. За якусь хвилю моє тіло пройняв дрож, і я почав замерзати. Нили ноги, ломило в спині, боліло в грудях, і взагалі почувався страх як кепсько. Я стояв у стійлі, тремтів і мріяв про теплу грубу попону, як ніколи доречну. Мені хотілося, щоби поряд був Джон, але нас розділяли вісім миль, тому мені не залишалося нічого іншого, як лягти на підстилку і спробувати заснути. Минуло чимало часу, перш ніж перед дверима почулися Джонові кроки. Все моє тіло боліло, і я важко застогнав. А вже за мить Джон стояв, схилившись наді мною. Я не міг розповісти йому, що відчуваю, та Джон і так, здається, все чудово зрозумів. Він накинув на мене кілька грубих попон, приніс із дому теплої води і замішав мені теплого пійла. Я випив і, напевне, поринув у сон.

Цілий день Джон ходив як у воду опущений і раз за разом бурмотів собі під ніс:

— Ото вже дурний хлопчисько! От безголовий!.. Не накрити коня попоною. Та й вода, мабуть, була холодна. Ой, біда з тими дітлахами!..

Загалом же Джо був непоганим хлопцем.

Хворів я важко. Перестуда перейшла в запалення легень, і тепер кожне вдихання давалося мені з болем. Джон панькався зі мною, наче з немовлям, і навіть посеред ночі по декілька разів приходив до мене. Господар також часто навідувався.

— Красеню ти мій бідний, — промовив він якось, — конику мій золотий, та ж ти врятував свою господиню. Так, ти врятував їй життя.

Мені було дуже приємно чути такі слова, та й лікар нібито казав, що якби ми хоч на мить затрималися, то не встигли б. Джон зізнався господареві, що іще не бачив, аби кінь біг так швидко, як я тієї пам’ятної ночі. Мовляв, можна подумати, що кінь розуміє всю критичність моменту. Та я й відчував (принаймні, нікому не довелося мені пояснювати), що треба їхати якнайшвидше, адже від прудкості моїх ніг залежить порятунок господині.

Не знаю, скільки часу я хворів, але містер Бонд, тутешній лікар-ветеринар, бував у мене щодня. Якось він навіть зробив мені кровопускання, і Джон допомагав йому, тримав відро для крові. Після цієї процедури я так занеміг, що вже й не сподівався залишитися живим. Та, мабуть, не я один так думав.

Щоб дати мені цілковитий спокій, Джинджер і Веселуна перевели до іншої стайні. Гарячка неймовірно загострила мій слух: найслабший звук я сприймав як оглушливий; стоячи у стайні, чув усі кроки і легко міг би сказати, хто це йде і куди. Хай що робилося в маєтку, я був у курсі всіх подій. Якось уночі Джонові довелося давати мені піґулку, а що справа ця непроста, то йому допомагав Томас Ґрін. Коли все було зроблено, Джон, як міг, мене заспокоїв і сказав, що має побути тут ще півгодини, йому треба побачити, як подіяла на мене піґулка. Томас вирішив, що, коли так, він теж залишається з Джоном. Вони пішли до стійла Веселуна, де стояла лавка, а ліхтар, аби мене не дратувало світло, опустили біля ніг.