Анна Сюел - Чорний красень

Певний час вони сиділи мовчки, та от Том Ґрін стиха мовив:

— Знаєте, Джоне, мені хотілося б, щоб ви не були такі суворі із Джо. Хлопчисько вже зовсім носа похнюпив, не їсть, не усміхається. Каже, що розуміє, що все це сталося через нього, але ж він думав, що все робить правильно. І ще боїться, що, коли, не дай Боже, Красень помре, з ним узагалі ніхто не говоритиме. Коли я слухаю його, моє серце крається. Може, поговорите з ним? Він же нормальний хлопець.

Джон трохи подумав і, зважуючи кожне слово, відповів:

— Томе, і ви не тримайте на мене зла. Я розумію, що хлопець не бажав коневі зла, та я ніколи цього й не казав. Так, він добрий хлопець, і, зрозумійте, мені самому боляче. Цей кінь — моя найбільша гордість. Я вже мовчу про те, що він — улюблений кінь господаря і господині, і, як подумаю, що він може сконати, мені аж зле стає. Та коли ви вважаєте, що я несправедливий до малого, що ж, завтра спробую з ним поговорити. Нехай спершу Kpaсень трохи оклигає.

— Дякую, Джоне. Я знав: у вас добре серце, і ви розумієте, що мій малий зробив це з недомислу.

Від цих слів Джон аж підскочив.

— З недомислу?! Ви кажете, з недомислу? Та як ви можете таке казати! А вам не здається, що цей самий недомисел — найгірша річ на світі після злого умислу? Бо левова частка всяких нещасть трапляється саме через чийсь недомисел! Коли людина каже: «Ой, це я з недомислу, я не хотіла нашкодити», — то думає, що варто їй це сказати, як усе пробачиться. Одна дама напхала свою хвору дитину ліками та заспокійливим сиропом. Я далекий від думки, що вона хотіла її вбити, але ж дитини не стало, і горе-матір судили саме за вбивство дитини.

— І правильно! — сказав Том. — Коли жінка не може дібрати, що добре, а що зле для малечі, їй не можна довірити дитини.

— Та й Біл Старкі, — вів далі Джон, — коли одягав костюм привида і бігав місячної ночі за рідним братом, теж не мав на меті доводити того до божевілля, він хотів лише трохи полякати малого. А що вийшло? Розумний, красивий юнак, що міг би стати гордістю матері, став пришелепуватим ідіотом і, хоч житиме вісімдесят років, так і залишиться ідіотом. Згадайте, Томе, як ви засмутилися, коли півмісяця тому юні леді не зачинили дверей до теплиці і морозяний вітер зі сходу нагнав туди холоду. Чи не ви тоді говорили, що холод занапастив силу-силенну розсади?

— Що було — те було! — погодився Том. — Стільки гарної розсади, і хоч би один саджанець уцілів. Усе треба висаджувати заново, та це ще півбіди. Де взяти свіжої розсади, от у чому проблема. Я мало не збожеволів, коли зайшов до теплиці й побачив, що там робиться.

— І попри все, — продовжив Джон, — я більше ніж упевнений, що наші юні дами не мали лихого умислу. Це ж вийшло просто з недомислу.

Вони ще про щось розмовляли, та я вже їх не слухав. Ліки робили свою справу, і я заснув, а вранці мені було вже набагато краще. У подальшому житті, опиняючись у різних ситуаціях, я ще не раз згадував Джонові слова про недомисел.

Джо Ґрін досить швидко звикав до нового місця. Знання він хапав на льоту, обов’язки виконував сумлінно, і за якийсь час Джон без побоювань міг довірити хлопцеві не одну серйозну справу. Я вже казав, що він був надто малий, відтак йому тільки зрідка доводилося вигулювати Джинджер чи мене. Та от одного дня, коли Джона не було в маєтку (він ще вранці запряг Суддю в багажний віз і поїхав у справах), господареві треба було терміново передати записку одному джентльменові, що жив за три милі від нас. Він попросив Джо, щоб той узяв мене і сам відвіз оту записку, проте нагадав хлопцеві, що зайва обачність у дорозі ще нікому не завадила.

Передавши записку джентльменові, ми тихим кроком поверталися додому. Минаючи цегельню, натрапили на віз, навантажений цеглою. Колеса воза глибоко вгрузли в розмиту колію, і візник нещадно шмагав своїх коней та кляв їх на чім світ стоїть. Джо натягнув повід, і ми зупинилися. То було жалюгідне видовище. Коні рвали жили, намагаючись витягти вгрузлого воза, та він навіть не міг рушити з місця. Тіла коней були мокрі від поту, боки їхні важко надималися, і кожен м’яз під шкірою напнувся до краю. Та візника це анітрохи не бентежило, він те й робив, що смикав за повід та батожив нещасних тварин.

— Гей, пане, схаменіться, що ж ви робите! — крикнув Джо. — Не мучте коней, хіба вони в чомусь винні? Віз так угруз у колію, що вони його в житті не витягнуть.

Та візник, і оком не змигнувши, продовжував батожити коней.

— Та що ж ви робите, зупиніться! — благав його Джо. — Я вам допоможу скинути трохи цегли. Вони цього воза навіть з місця не зрушать.