Анна Сюел - Чорний красень

Веселунові не дуже подобалося, як його «мордує» (це він так висловився) малий Джо, цілковитий невіглас у цій справі, та коли добігав кінця другий тиждень, він сказав мені по секрету, що «з того хлопчиська, мабуть, таки будуть люди».

І от настав той день, коли Джеймс назавжди йшов від нас. Ніколи не бачив його таким засмученим, як того ранку.

— Розумієте, — ділився він із Джоном переживаннями, — надто багато я залишаю тут. Мама, Бетсі, ви, наші добрі господарі, а наші коні, а мій старий Веселун. На новому місці я ще нікого не знаю. Власне, я тому й пристав на пропозицію, що служитиму не стаєнним, а конюхом і зможу краще піклуватися про матір. Важко мені, Джоне, дуже важко.

— Так, Джеймсе, я тебе чудово розумію. Та я б погано про тебе подумав, якби, покидаючи рідний дім, ти зовсім не тужив за ним? Тримайся, хлопче, ти й там знайдеш друзів. Якщо зарекомендуєш себе з найкращого боку — а в цьому я не маю сумніву, — уяви, як пишатиметься тобою твоя мати, як вона розповідатиме своїм знайомим, яке гарне місце дістав її син.

Джон, як міг, підбадьорив Джеймса, і, правду кажучи, не йому одному було шкода розлучатися з юнаком. А коли той пішов, Веселун так засумував, що на кілька днів навіть утратив апетит. Довелося тоді Джонові брати на ранкові прогулянки разом із нами і нашого поні. Пробігши декілька разів зі мною голова в голову, невтішний Веселун трохи збадьорився, а невдовзі й остаточно піднісся духом.

Часто до стайні приходив батько малого Джо і в усьому допомагав своєму синові. Хлопчина дуже старався, намагаючись опанувати нове для себе ремесло, і Джон був задоволений своїм помічником.

Це сталося через кілька днів по тому, як ми проводжали Джеймса. Наївшись увечері сіна, я спав міцним сном на соломі, аж раптом посеред ночі мене розбудило голосне дзеленчання стаєнного дзвоника. Я чув, як відчинилися двері Джонового дому і швидко-швидко загупали його кроки: Джон побіг до хазяйського дому, прожогом повернувся, відчинив двері стайні, зайшов досередини й гукнув:

— Вставай, Красунчику! Не знаю, що ти зараз робиш, але за хвилину виїжджаємо.

Я й оком не змигнув, як Джон мене уже і засідлав, і загнуздав. Швидко метнувшись додому по верхній одяг (одна нога тут, друга — там), він погнав мене клусом до маєтку. Сквайр із ліхтарем у руці вже вичікував біля дверей.

— Слухай, Джоне, — промовив він, — жени учвал, це питання життя і смерті місіс Гордон. Кожна мить дорога. Як приїдеш до лікаря Байта, передай йому цю записку. Потім доберешся до заїжджого двору і, щойно кінь перепочине, повертайся.

— Буде зроблено, сер, — відповів Джон, і за мить він сидів у сідлі. Садівник, що жив у садовому будиночку і також прокинувся від дзеленькання, відчинив ворота і чекав. Не гаючи жодної миті, ми проминули маєток, переїхали через село і спустилися пагорбом до застави. Зачувши крики Джона, а потім і гупання в двері, митник швидко вибіг надвір і відкрив нам дорогу.

— Послухайте, — гукнув йому Джон, — тут незабаром їхатиме лікар, тримайте дорогу відкритою. Ось вам гроші за проїзд!

І ми погнали далі.

Дорога, рівна, як скатертина, тяглася над річкою, і Джон, звертаючись до мене, сказав:

— Ну, Красеню, не підведи.

І я не підвів. Не треба було ні батога, ні шпор, я дві милі летів, ледве торкаючись землі. Якби хтось сказав, що мій дідусь, який брав призи в Нюмаркеті, міг бігти ще швидше, я б йому нізащо не повірив. Перед мостом Джон мене пригальмував, поплескав по шиї і похвалив:

— Молодчина, Красунчику, так тримати, старий!

Джон хотів мене притримати, щоб я сповільнив крок, але мене несло далі, і я стрімко мчав по дорозі. Повітря пахло морозцем, на небі яскраво світив місяць, і нічний краєвид заворожував. Ми проминули ще якесь село, проїхали через темний ліс, здолали підйом, потім спустилися з гори і врешті, пройшовши вісім миль, добігли до міста. Попетлявши трохи його вуличками, ми опинилися на ринковій площі. Тишу сплячого міста порушував лише стукіт моїх копит по бруківці. Коли ми зупинилися перед будинком лікаря, годинник на церковній дзвіниці пробив другу. Джон двічі смикнув дверний дзвоник, а потім, для більшої певності, постукав у двері. Вікно одразу відчинилося, і в ньому з’явилася голова лікаря у спальному ковпаку:

— Чого вам? — запитав лікар Байт.

— Сер, місіс Гордон дуже хвора. Сквайр просив, щоб ви, не зволікаючи, приїхали до нього. Якщо ви не приїдете, він каже, що вона помре. Ось вам записка від нього.