Анна Сюел - Чорний красень

Назустріч йому вийшов якийсь високий здоровань, Джеймс кинув йому повід і стрімголов побіг назад до стайні. Побачивши, як Джеймс зникає у палаючій будівлі, я щосили заіржав. Джинджер згодом зізналася, що моє іржання врятувало їй життя, бо, коли б не воно, вона, напевне, так і залишилася б у стайні.

На дворі був неймовірний шарварок. З інших стаєнь теж виводили коней, а з повіток і з-під навісів витягували екіпажі та вози, щоб не дати вогневі піти далі. На протилежному боці двору дзеленькали вибиті вікна, і люди голосили на всі лади. Та мій погляд був прикутий до стайні, з якої щоразу густіше валив дим і вихоплювалися вогняні язики. А невдовзі крізь страшенну метушню пробився чистий голос, котрий міг належати тільки нашому господареві.

— Джеймсе Говард! Джеймсе Говард! Ти тут?

Ніхто йому не відповів. У стайні щось із гуркотом звалилося, а за мить я радісно заіржав: у клубах диму з’явився Джеймс: він ішов і вів за повід Джинджер. Від ядухи на Джинджер напав сильний кашель, та й Джеймс наковтався диму і не міг вимовити ані слова.

— Сміливцю ти мій! — розчулився господар, обіймаючи Джеймса за плечі. — Сам хоч уцілів?

Джеймс мовчки кивнув головою.

— Ач! — захоплено вигукнув чоловік, що тримав мій повід. — Сміливець, інакше й не скажеш!

— Ну, що ж, — заговорив господар, — якщо ти, Джеймсе, вже віддихався, я б радив їхати звідси, і що швидше ми це зробимо, то краще.

Коли ми їхали до воріт, від ринкової площі долинув кінський тупіт та гучне торохкотіння коліс.

— Пожежники! Пожежники! — закричали двоє-троє голосів. — Дорогу, дорогу, всі геть із дороги!

Голосно цокаючи по бруківці копитами та гримлячи колесами, у двір вкотилася важка пожежна бочка, запряжена парою коней. Пожежники зіскочили на землю. Де горить, було зрозуміло і без розпитувань: яскраві язики вогню танцювали уже на даху.

Ми якнайшвидше виїхали на ринкову площу. На небі світили зорі, і якби не гул пожежі, цю ніч цілком можна було б назвати тихою. Господар звелів їхати до готелю на інший кінець міста і, передаючи нас тамтешньому конюхові, звернувся до Джеймса:

— Я маю повернутися до місіс Гордон, Джеймсе. Сподіваюся, ти подбаєш про коней, віддаси усі потрібні розпорядження, ну, і все таке.

І він пішов. Наш господар не любив метушні, та я щось не пригадую, щоб хтось ходив так скоро, як він тієї ночі.

Ледве ми зайшли у стійла, як здалеку долинуло страхітливе іржання — кричали коні, яких не вдалося вивести з палаючої стайні. Тепер вони горіли живцем, і думка про це була нестерпною! Ми з Джинджер засмутилися так, що годі й передати. На щастя, нас ця біда оминула; порівняно з тими бідолахами ми просто відкупилися легким переляком.

Уранці наступного дня господар завітав до стайні, поглянув на нас, а потім говорив із Джеймсом. Із їхньої розмови я почув тільки дещо, бо мене саме чистив конюх, але й так було видно, що Джеймс на сьомому небі від щастя, і я зрозумів, що господар висловлював йому своє захоплення. Місіс Гордон так перехвилювалася вночі, що від’їзд перенесли на полудень. Відтак ранок у Джеймса був вільний, і він пішов до того готелю, де ще залишилися наш екіпаж і збруя. Крім цього, він хотів дізнатися, чим закінчилася нічна пожежа. Повернувшись назад, Джеймс поділився новинами з тутешнім конюхом, і з його слів ми зрозуміли таке: спершу ніхто не міг збагнути, що стало причиною займання, та потім хтось пригадав, що бачив Діка Тоулера. Мовляв, той Дік зайшов до стайні із запаленою люлькою, а назад вийшов без люльки й одразу подався по нову. Молодший конюх пригадав, що просив Діка піднятися на сінник і зняти сіна для коня, але попереджав, щоб той не брав із собою люльки. Дік переконував, що лазив на горище без люльки, та йому не повірили. І тут я пригадав чудове правило, яке завів у маєтку Джон Менлі: у стайні — жодних люльок! Як на мене, таке правило ніде не було б зайвим.

Джеймс розповів, що стеля й підлога згоріли дотла, і тепер на місці стайні — тільки почорнілі стіни. А двоє нещасних коней, яких так і не вдалося вивести надвір, були поховані під палаючими бантинами та черепицею.

Далі поїздка минала без пригод, і при заході сонця ми вже були на місці. Нас із Джинджер завели до гарної чистої стайні, ми опинилися під опікою тутешнього кучера — великого добряги, і той уже догоджав нам, як тільки міг. Почувши про нічну пожежу, він одразу ж пройнявся до Джеймса повагою.

— Юначе, — сказав він, — з усього почутого я роблю один незаперечний висновок: ваші коні можуть вам довіритися, і вони це чудово знають. До вашого відома, вивести коня зі стайні під час пожежі чи під час повені — штука дуже складна. Не знаю, чому так повелося, але візьміть двадцять коней — і жоден із цієї двадцятки не захоче покидати стайні.