Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Люди! Про що тут ще радитися? Це вам що, машина з несправним ременем вентилятора? Які п’ять миль на годину?

— Він надто ненадійний, Міє, — розшифрував мені містер Джаніні.

Ненадійний? НЕНАДІЙНИЙ? Зараз що, п’ятдесяті роки? З якого це дива Джош Ріхтер став раптом бунтівником?

Набираючи телефон татового номера у «Плазі», мама сказала:

— Ти лише в дев’ятому класі. І тобі не слід ходити на побачення зі старшокласниками.

Це нечесно! Вперше у житті мене запросили на побачення, і саме тепер моїм батькам закортіло побути Майком та Керол Бреді з «Сімейки Бреді». Та ну, ви що?

Отже, я стояла і слухала через спікерфон, як мама з татом обмінюються думками: мовляв, я ще надто маленька, аби ходити на побачення, і мені НЕ СЛІД ні з ким зустрічатися, бо зараз у мене дуже складний період, адже я щойно дізналася про те, що я принцеса. Вони розпланували за мене решту мого життя (я, виявляється, не ходитиму на побачення, доки мені не виповниться вісімнадцять, житиму в дівчачому гуртожитку, коли вступлю до коледжу, і таке інше). Раптом продзвенів домофон, і містер Джі пішов запитати, хто там. Він запитав, і до болю знайомий голос відповів:

— Клариса Марія Грімальді Ренальдо. А ви хто?

В іншому кінці кімнати мама ледь не впустила слухавку. То була Grandmère. Grandmère прийшла до нас у квартиру!

Ніколи не думала, що я бодай колись буду за щось вдячна Grandmère. Ніколи не думала, що буду така рада її бачити. Але коли вона приїхала до нас у квартиру, щоб забрати мене купувати сукню, я ледве стрималася, щоб не розцілувати її в обидві щоки. Чесно кажу. Зустрівши її на порозі, я сказала:

— Grandmère, вони не пускають мене на танці!

Я геть забула, що Grandmère ще ніколи не була в нашій квартирі. Я забула, що в нас містер Джаніні. Єдине, про що я могла тієї хвилини думати, — це що батьки не пускають мене на танці з Джошем. Я знала, що Grandmère за мене заступиться, знала.

Бачили б ви, що тут закрутилося!

Grandmère увірвалася до квартири, з відразою поглянула на містера Джаніні:

— І оце він ? — зупинившись на мить, спитала вона.

Я підтвердила, що це таки він, а вона фиркнула і пройшла повз нього. Почула татів голос по спікерфону і закричала мамі:

— Віддай мені телефон!

Мама була схожа на дитину, яку застукали на тому, що вона стрибала через турнікети біля Управління міського транспорту Нью-Йорка.

— Мамо, це ти? — закричав тато у спікерфон. Здається, він був шокований не менше за мою маму. — Що ти там робиш?

Як на людину, котра заявляє, що не дружить із технікою, Grandmère чудово вміла користуватися спікерфоном. Вона відразу ж вимкнула його, перемкнула звук на слухавку, вихопила її в мами з рук і сказала:

— Слухай-но, Філіпе. Твоя донька йде на танці зі своїм кавалером. Я спеціально подолала п’ятдесят сім кварталів на лімузині, щоб ми з нею поїхали за новою сукнею, і якщо ти думаєш, що я не збираюся подивитися, як вона в ній танцюватиме, тоді ти просто…

Тут бабуся завернула кілька слівець, а оскільки вони були французькою, тільки ми з татом їх зрозуміли. Мама та містер Джаніні лише мовчки стояли поряд. Мама була сердита, а містер Джі нервував.

Докладно пояснивши татові, де його місце, бабуся кинула слухавку і роззирнулася навколо. М’яко кажучи, Grandmère ніколи не приховувала своїх почуттів, тому я не дуже здивувалася, коли наступної миті вона промовила:

— То це тут росла принцеса Женовії? У цьому… сараї ?

Якби навіть бабуся запалила під мамою фейєрверк, то й тоді мама так не розлютилася б.

— А тепер послухайте ви, Кларисо, — сказала вона, крокуючи по кімнаті у своїх сандалях від «Біркенсток» [32] « Біркенсток » — німецька компанія, що випускає модне та екологічне літнє взуття. , — не смійте мені вказувати, як виховувати мою дитину! Ми з Філіпе вже вирішили, що вона не піде з цим хлопцем. Ви не можете так просто взяти і…

— Амеліє, — сказала бабуся, — іди вдягни пальто.

Я пішла. А коли повернулася, обличчя в мами було червоне, як помідор, а містер Джаніні втупився в підлогу. Але ніхто з них не сказав Grandmère ані слова, і ми з нею вийшла з квартири.

Коли ми були вже на вулиці, я була така збуджена, що не втрималася:

— Grandmère! — вигукнула я. — Що ти їм сказала? Як ти їх переконала, щоб вони мене відпустили?

Але Grandmère лише розсміялася своїм лиховісним сміхом і мовила:

— У мене свої методи.

Тоді я її не ненавиділа. Взагалі.

І от я сиджу у своїй новій сукні, у нових туфлях, з новими нігтями, у нових панчохах, мені щойно воском видалили волосся на ногах і під пахвами, щойно зробили зачіску і професійно наклали макіяж. Уже сьома година, а Джоша все немає. І я вже думаю: може, все це було жартом, як у фільмі жахів «Керрі»? Пам’ятаю, як я боялася його дивитися, але якось Майкл Московіц взяв його у прокаті й розповів нам з Лілі його сюжет. Цей фільм про те, як простодушну дівчину найпопулярніший хлопець школи нібито запрошує на танці, а насправді він зі своїми друзями хоче облити її свинячою кров’ю. Тільки цей хлопець не здогадується, що у Керрі є екстрасенсорна сила, і під кінець вечора вона вбиває всіх у цілому місті, включаючи першу дружину Стівена Спілберга і маму з бойовика «Восьми вистачить».