Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Раптом я відчула, що дуже втомилася. І мусила присісти на м’який рожевий стілець, щоб не впасти.

— Ох, Grandmère, — сказала я англійською, — я не хочу бути принцесою. Я хочу бути собою, Мією.

Grandmère роздратувалася:

— Не переходь на англійську, коли розмовляєш зі мною. Це вульгарно. Зі мною говори французькою. Сядь рівно. Не підкладай руки під ноги. Ти не Мія. Ти Амелія. Ти Амелія Мігнонет Грімальді Ренальдо.

— Ти забула Термополіс, — сказала я.

І Grandmère так злісно на мене поглянула. Вона це вміє.

— Ні, — мовила вона, — я не забула про Термополіс.

Потім Grandmère сіла на м’який стілець біля мене і сказала:

— Ти хочеш сказати, що в тебе немає бажання прийняти законне право на трон?

Боже, як я втомилася.

— Grandmère, ти сама прекрасно знаєш, що з мене вийде погана принцеса. Тож не будемо гаяти часу.

Grandmèreподивилася на мене з-під своїх татуйованих повік. Вона точно хотіла мене вбити, але ніяк не могла збагнути, як це зробити так, щоб не замастити моєю кров’ю рожевий килим.

— Ти спадкоємиця корони Женовії, — сказала вона дуже серйозно. — І ти посядеш трон мого сина, коли він. помре. Так і буде, іншого виходу немає.

Оце так.

А я їй:

— Ну, гаразд, як скажеш, Grandmère. Послухай, у мене купа домашки. Довго ще ми будемо цим принцеством займатися?

Grandmère поглянула на мене і сказала:

— Скільки треба, стільки й будемо. Я не боюся жертвувати своїм часом, або навіть собою, заради моєї держави.

Це ж треба таке. Як патріотично.

— Хм, — муркнула я. — Гаразд.

Потім якийсь час я дивилася на Grandmère, а вона — на мене. Тим часом на килимі між нашими стільцями вмостився Ромель. Він ліг так обережно, наче його тонюсінькі ніжки ледве могли втримати аж два фунти [24] Приблизно 0,5 кг. його ваги. Тоді Grandmère порушила тишу й сказала:

— Почнемо завтра. Прийдеш відразу після уроків.

— Grandmère, але я не можу прийти відразу після уроків. Я нуль в алгебрі. Я щодня ходжу на додаткові заняття після уроків.

— Тоді після додаткового заняття. Відразу після нього. Не запізнюйся. З собою принесеш твір про десять жінок, якими ти найбільше захоплюєшся, і пояснення — чому саме. Це все.

Я від подиву роззявила рота. Домашка ? Ще й домашка ! Ніхто не говорив, що буде домашка!

— І закрий рота! — гаркнула вона. — Він у тебе постійно роззявлений. Фу, як грубо!

Я закрила рота. Домашка???

— Завтра надінеш капронові панчохи. Не колготки. Не шкарпетки. Ти вже виросла з колготок та шкарпеток.

І ще одягнеш шкільні туфлі, а не кросівки. Гарно зачешеш волосся. Нафарбуєшся помадою і нафарбуєш нігті — принаймні те, що від них залишилося.

Grandmère підвелася. Їй навіть не знадобилося спиратися на підлокітники, щоб підвестися. Grandmèreдосить моторна як на свій вік.

— А тепер мені потрібно перевдягтися. Я вечеряю із шахом. Бувай.

Я ледь не впала. Вона що, несповна розуму? В неї що, дах поїхав? До неї хоч дійшло, що вона попросила мене зробити?

Очевидячки, так, бо наступної миті поруч із собою я побачила Ларса, а Grandmère й Ромеля вже не було. Капець! Домашка!!! Ніхто не казав, що буде домашка. Але це не найгірше. Панчохи? У школу? Панчохи в нас носять лише дівчата на зразок Лани Вайнберґер, старшокласниці та їм подібні. Одним словом, показуха. Ніхто з моїх подружок не носить панчохи.

Більше того, жодна з моїх подруг не фарбує губи й нігті й не робить зачіску. Принаймні у школу.

Але хіба у мене є вибір? Grandmère до смерті мене налякала своїми татуйованими повіками і всім іншим. Я не могла НЕ ЗРОБИТИ того, що вона сказала.

Слухайте, що я зробила. Я позичила у мами панчохи. Вона вдягає їх на різні відкриття виставок та на побачення з містером Джаніні, я помітила. Я понесла їх до школи у рюкзаку. Нігтів, які я могла б нафарбувати, у мене не залишилося (як каже Лілі, я зациклена на своєму роті — пхаю туди все, що тільки влазить), але я взяла одну з маминих помад. Потім я спробувала мус для волосся, який знайшла в аптечці. Він, мабуть, подіяв, бо коли Лілі сіла в машину цього ранку, то сказала:

— Вау! Ларсе, де ти підчепив дівчину з Джерсі?

Це, я гадаю, означало, що в мене була дуже велика зачіска, як у дівчат із Нью-Джерсі, коли вони приїжджають до Манхеттена на романтичну вечерю зі своїми хлопцями в ресторані «Маленька Італія».

Потім, після додаткового заняття з містером Джі, під вечір я пішла до жіночого туалету і натягла панчохи, намалювалася помадою та взулася у шкільні туфлі, які були на мене малі й дуже тиснули в пальці. Коли я глянула у дзеркало, все було не так уже й погано. Я подумала, що Grandmèreне нарікатиме.