Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Але тато не захотів про це навіть говорити. Він сказав, що вже пізно і нам краще побалакати про це іншим разом. Поки я доводила йому, як це все несправедливо, нагодилася журналістка з каналу «Ей-Бі-Сі». Здогадуюсь, вона прийшла узяти в нього інтерв’ю. Прикольно: коли вона бере інтерв’ю в інших людей, навіть у президента і когось подібного, щось я не бачила, щоб вона була вдягнена у чорну відкриту коктейльну сукню.

Треба буде уважніше перечитати ввечері ту угоду, бо я не пригадую, чи там йшлося про уроки принцеси.

Ось як учора після школи пройшов мій перший «урок».

Спочатку портьє навіть впускати мене не схотів (теж мені, здивував). Потім він побачив Ларса, такого собі чолов’ягу на зріст шість футів сім дюймів, який важить, мабуть, триста фунтів [23] Приблизно 130 кг. . До того ж у Ларса з-під піджака щось випирає, і я лише щойно збагнула, що то пістолет, а не обрубок чужорідної третьої руки, як я раніше думала. Мені було соромно запитувати в нього про таке, бо я боялася, що зачеплю якісь болісні спогади про те, як над ним знущалися в дитинстві в Амстердамі, чи звідки там він родом. Мені відомо, як воно — бути потворою, тому краще про такі речі не згадувати.

Але ні, то виявився пістолет. Портьє через це засмутився і викликав консьєржа. Дякувати Богові, консьєрж упізнав Ларса, який усе ж таки живе з батьком в одному номері.

Потім консьєрж сам провів мене нагору до пентхаусу, де зупинилася Grandmère. Що вам сказати про той пентхаус: він страшенно розкішний. Я думала, жіночий туалет в готелі «Плаза» розкішний. А виявляється, що жіночий туалет порівняно з пентхаусом — ніщо.

Узяти хоча б те, що там усе рожеве. Рожеві стіни, рожевий килим, рожеві штори, рожеві меблі. Скрізь рожеві троянди, а на стінах висять картини з рожевощокими пастушками.

Я вже почала боятися, що потону в цій рожевості, коли зайшла Grandmère. Вона була вся з ніг до голови вдягнена у фіолетове, починаючи з тюрбана і закінчуючи її домашніми туфлями з кришталевими прикрасами на носаках.

Принаймні я так думаю, що вони кришталеві.

Grandmère завжди вдягається у фіолетове. Лілі каже, що люди, які постійно носять фіолетове, мають пограничні розлади особистості, бо в них манія величності. Історично так склалося, що фіолетовий колір був завжди кольором аристократії, тому тисячі років біднякам не дозволялося носити одяг кольору індиго і, відповідно, фіолетового.

Звичайно, Лілі не знає, що моя бабуся і є аристократка. І манія величності в Grandmère не через те, що вона вважає себе аристократкою, а через те, що вона нею є.

Отже, Grandmère, яка була на терасі, зайшла, і перше, що вона мені сказала, було:

— Що в тебе написано на черевику?

Але мені не довелося вислуховувати моралі про те, що не можна списувати, бо Grandmère взялася перераховувати решту моїх недоліків:

— Чому ти не носиш тенісні туфлі та спідницю? Ти не могла знайти чистіших колгот? Стань рівніше! Що з твоїм волоссям? Ти що, знову гризла нігті, Амеліє? Я гадала, ми домовилися, що ти позбудешся цієї жахливої тички. Боже мій, куди ти ростеш? Ти що, прагнеш наздогнати батька?

І далі в тому ж дусі, тільки набагато гірше, бо бабуся сварилася французькою.

І після цього всього вона раптом бере й каже своїм старечим скрипучим прокуреним голосом:

— У тебе і поцілунку для Grandmère не знайдеться?

Я підійшла до неї, нахилилася (бабуся десь на півметра від мене нижча) і поцілувала її у щоку (дуже м’яку щоку, тому що перед сном бабуся маже обличчя вазеліном). Потім хотіла відійти, а вона схопила мене за руку і вигукнула:

— Фі! Ти що, забула все, чому тебе вчили?

І змусила мене поцілувати себе в другу щоку, тому що в Європі (і в Сохо) так вітаються.

Я нахилилася і поцілувала Grandmère в другу щоку. І тільки тоді помітила, що з-за бабусі визирає Ромель. Ромель — це п’ятнадцятирічний карликовий пудель Grandmère. Він усім, і розмірами і формою, схожий на ігуану, тільки не такий розумний. Він без упину труситься і змушений носити фуфайку з овечої вовни. Сьогодні його фуфайка була того самого кольору, що й сукня Grandmère — фіолетового. Ромель не дозволяє торкатися до себе нікому, окрім Grandmère, і навіть тоді, коли вона його пестить, закочує очі, ніби його катують.

Якби Ной побачив Ромеля, він, мабуть, передумав би брати з собою в ковчег усякої тварі по парі.

— А тепер, — сказала Grandmère, коли їй здалося, що ми з нею стали знову майже рідні, — давай розберемося: твій батько сказав тобі, що ти принцеса Женовії, а ти розридалася. Чому?