Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Вони заявили, що їм далеко не байдуже, якщо хтось потай і для невідомих цілей виготовляє їх портрети, і тому зажадали, щоб я недвозначно пояснив, для кого виготовлено цей твір і що я маю намір із ним робити; судячи з усієї моєї поведінки, не можна ж припустити, що я маю намір зберегти його для себе; та це й узагалі було б неприпустимо!

– Справа дуже проста, – заявив я після нетривалих роздумів, – я хотів зробити вчителю, батькові Анни, подарунок до іменин і подумав, що найбільшу приємність йому зробить портрет його доньки. Якщо я чомусь учинив недобре, то можу тільки пошкодувати про це і ніколи більше так не робити! Можливо, мені слід було намалювати що-небудь інше, скажімо, його будинок або сад на березі озера, – мені це, зрештою, однаково!

Щоправда, удавшись до такого пояснення, я позбувався малюнка, в який уклав багато праці й який був мені дорогий також і з цієї причини; зате воно дозволило мені разом обірвати настільки неприємну для мене розмову – дівчатам абсолютно нічого було мені заперечити на це; мало того, їм іще довелося похвалити мене за увагу до вчителя. Все ж вони вирішили зберегти мій малюнок у себе до того дня, коли ми спільно вирушимо до вчителя й урочисто вручимо йому подарунок.

Так я втратив свій скарб, але постарався приховати засмучення. Тим часом маленька Катон, незадоволена тим, що сталося, знову взялася за мене:

– Йому однаково! Так він сказав? Однаково – малювати будинок чи Анну! Що це означає?

І Марґо відповіла їй:

– А це означає: він – надутий гордій, і йому однаково байдуже – що будинок, що красива дівчина! І перш за все він хотів цим сказати ось що: не подумайте тільки, ніби я відчував хоча б найменший інтерес до цього личка, коли його малював! Таким чином, він іще раз образив бідолашну Анну, і тепер вона має отримати за це повне відшкодування.

Марґо витягла із-за корсажа складений аркуш, розгорнула його і попросила Лізетту прочитати його голосно й урочисто. Я насторожився, – що це могло бути? Анна теж нічого не розуміла й у здивуванні злегка підвела голову. Та тільки-но були прочитані перші слова, як мені все стало ясно: то було моє любовне послання, витягнуте з бджолиного вулика. Поки Лізетта читала, мене кидало то в жар, то в холод; хоч як я був схвильований, я все ж помітив, що Анна лише поступово починала розуміти, в чому справа. Решта дівчат, які спочатку лукаво пересміювались, під час читання раптом притихли, вражені й осоромлені тією чесною прямотою та силою, з якою було написано листа; вони червоніли одна за одною, немов кожна з них брала ці слова на свою адресу. Тим часом страх, непереможний страх перед тим, що скоро прозвучить останнє слово листа, вселив мені нову хитрість. Коли Лізетта замовкла, відчуваючи чималу зніяковілість, я мовив зовсім байдужим тоном:

– Чорт забирай! Щось дуже знайоме! Ану покажи! Вірно! Це мій папір, і почерк мій! Так, це я писав!

– Ну, а далі що ж? – сказала Марґо, дещо спантеличена тим, на що повертає розмова.

– Де ж це ви знайшли? – вів далі я. – Це ж переклад із французької, я робив його тут у будинку років два тому. Вся ця історія викладена в пасторальному романі із золотим обрізом, який валяється на горищі разом зі старими шпагами та всякими старовинними фоліантами. Я ще тоді заради жарту замінив ім’я Мелінда на Анна. Принеси-но його сюди, крихітко Катон! Я прочитаю вам цей уривок по-французьки.

– Сам принеси, крихітко Генріху, – ображено відповідала молодша, – ми ж із тобою ровесники!

У всіх дівчат були розчаровані обличчя, – моя вигадка мала цілком природний і правдоподібний вигляд. Тільки Анна мусила б здогадатися, що послання адресоване їй, бо тільки вона за згадуванням бабусиної могили могла зрозуміти, що лист написано недавно. Вона сиділа мовчки й нерухомо. Отже, зміст летючого аркуша дійшов нарешті за призначенням без моєї особистої участі й без того, щоб дівчата могли тріумфувати перемогу. Я став такий самовпевнений і зухвалий, що взяв листа з рук Катон, склав його, простягнув Анні та, зробивши їй іронічний уклін, сказав:

– Оскільки сій вправі в стилістиці було приписано більш високе призначення, будьте ласкаві, шановна панянко, надати протекційний притулок цьому мандрівному аркушу та прийняти його від мене як пам’ять про нинішній чудовий день!

Вона не відразу відгукнулася на мої слова і не хотіла брати папір; і тільки коли я вже зібрався зробити поворот ліворуч, вона швидко вихопила у мене аркуш і кинула його біля себе на стіл.