Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Так минули літні місяці; я ретельно заховав свою картину та збирався довго ще ховати її від сторонніх поглядів, бо кожен, хто глянув би на неї, відразу побачив би у ній дуже безперечне свідчення моєї любові. Одного вечора, у вересні, коли м’яке осіннє сонце осявало сад, народжуючи в душі поетичні мрії, я зібрався було на прогулянку, як раптом якийсь маленький хлопчик приніс записку, що запрошувала мене в альтанку. Я знав, що там збиралися дівчата, які шили посаг для Марґо, і що їм допомагала Анна; серце моє забилось, я тривожно передчував усе, що чекало мене; але я пішов туди, лише почекавши якийсь час, зберігаючи на обличчі цілковиту байдужість. Дівчата півколом сиділи біля білого полотна під зеленим дахом із дикого винограду; всі вони здалися мені квітучими красунями.

Коли я увійшов і запитав, навіщо вони мене покликали, дівиці почали зніяковіло посміхатись і хихикати, так що я вже збирався повернутись і піти від них. Але тут Марґо крикнула:

– Та ти не поспішай, ми тебе не з’їмо! – І потім, одкашлявшись, вела далі: – От що, милий братику, на твою поведінку накопичилося безліч різних скарг, і ми тут зібралися, щоб піддати тебе суду й допитати. Від тебе ми вимагаємо, щоб ти чесно, правдиво і смиренно відповідав нам на всі наші запитання! Перш за все ми бажаємо знати… так, що ми хотіли в нього запитати для початку, Катон?

– Чи любить він абрикоси, – відповіла та, а Лізетта закричала:

– Ні, спершу треба запитати, скільки йому років і як його звуть!

– Знаєте що, – сказав я, – киньте дуріти і приступайте до справи!

Але Марґо відповіла:

– Загалом, ти мусиш нам сказати, що ти маєш проти Анни і чому ти так із нею поводишся?

– Що це означає – так? – відповів я в замішанні, Анна ж густо почервоніла і втупилася в полотно.

Тим часом Марґо вела далі:

– Що значить – так? Я й сама не знаю, з якої причини ти, відколи прибув до нас, не розмовляєш із Анною й поводишся, наче її й на світі немає? Це образливо не тільки для неї, але і для всіх нас, – як хочеш, але таку поведінку треба припинити, хоча б для благопристойності. Якщо Анна мимоволі образила тебе – скажи, щоб вона могла смиренно покаятися перед тобою. Втім, не здумай пишатися, ніхто не домагається твоєї дорогоцінної уваги! Ми зібралися судити тебе, щоб дотриматися необхідної пристойності та відновити справедливість.

Я відповів, що викладу причини моєї нечемності по відношенню до Анни, як тільки вона повідомить мені причини свого дивного обходження зі мною, – і додав, що також не можу похвалитися хоча б одним її слівцем, зверненим до мене. На ці мої слова мені заявили: жінка може чинити, як їй заманеться, в усякому разі, саме я мушу зробити перший крок, після чого Анна зобов’язується обходитися зі мною, як із усіма, тобто підтримувати дружні та доброзичливі відносини.

Не без задоволення слухав я ці слова; вони цілком відповідали моєму уявленню про жінок як про якесь таємне товариство змовниць; вони звучали відрадним доказом того, як буває добре, коли жінки налаштовані доброзичливо. Їх пишномовні вислови не збентежили мене, і я відразу уявив, що вони дуже в мені мають потребу. Я з усмішкою відповів, що готовий підкоритися розумним вимогам і що я і сам нічого іншого не бажаю, як жити з усіма в мирі та дружбі. Я стояв перед ними, не дивлячись більше на Анну, і тільки помітив, що вона старанно вишиває. Лізетта звернулася до мене і сказала:

– Щоб покласти початок, подай Анні руку та обіцяй їй: щоразу, коли ти її побачиш, то вітатимешся з нею, називатимеш її по імені й питатимеш, як вона почувається. Треба домовитись і про те, що кожного дня, хоч де б ви зустрічалися, ви обмінюватиметеся рукостисканням, як заведено у добрих християн!

Я наблизився до Анни, простягнув їй руку і, бентежачись, виголосив якусь плутану промову; не дивлячись на мене, вона подала мені руку і при цьому наморщила ніс і ледь усміхнулася.

Я вже хотів було покинути альтанку, як Марґо знову заговорила:

– Терпіння, пане! Приступаємо до другого пункту, в якому треба розібратися. – Вона розгорнула хустки, якими було накрито стіл, і я побачив написаний мною портрет Анни.

– Ми не збираємося, – вела далі Марґо, – давати докладне пояснення з приводу того, як ми дісталися цього таємничого твору. Його виявлено, і тепер ми бажаємо знати, за яким правом і з якою метою ні в чому не винних дівчат малюють навіть без їхнього відома?

Анна кинула побіжний погляд на строкату картину; вона була в такій же мірі збентежена та стривожена, в якій я відчував себе осоромленим і розсердженим. Я заявив, що цей малюнок – моя власність і що нікому на світі я не зобов’язаний давати пояснень із цього приводу, незалежно від того, чи витягнуто цей твір на світ Божий, чи заховано у мене, як і інші мої речі, до яких я прошу в майбутньому ставитися з меншою безцеремонністю. Промовивши ці слова, я хотів було взяти малюнок, але дівчата швидко накрили його полотном і накидали зверху весь посаг.