Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Якщо я і не міг спати, то тільки через вас, через ваші любовні каверзи, через те, що ви мені всю ніч заважали. Принаймні не лише я не спав!

– О, звичайно ж, і ми закохані – закохані по вуха! – відповіли вони з деяким збентеженням, але тут же зібралися з духом, і старша вела далі:

– Знаєш що, милий кузене, укладімо з тобою союз. Довір нам свої страждання, і в подяку за це ти станеш нашим повіреним і ангелом – охоронцем усіх наших любовних мук!

– Здається мені, тобі зовсім не потрібний ангел-охоронець, – відповів я, – біля твого віконця ангели й так весело бігають по сходах угору і вниз!

– Послухайте, він уже почав заговорюватися, – боюся, що з головою в нього негаразд! – вигукнула Марґо, червоніючи, а Лізетта, яка ще сподівалася своєчасно уникнути удару, додала:

– Ах, дайте спокій бідолашному хлопчику, він такий славний, мені його так шкода!

– А ти замовкни! – крикнув я, дратуючись усе більше. – До тебе в кімнату шанувальники просто так і падають із дерев!

Хлопці радісно заплескали в долоні й закричали:

– А, он воно як! Художник, звичайно, щось бачив, ще б пак, ще б пак, ще б пак! Усе це ми давно примітили! – І тут вони почали перераховувати імена зальотників, які користуються особливою прихильністю обох панночок, які, повернувшись до нас спиною, заявили:

– Базіки! Всі ви брехуни і шахраї, а художник – злюка і найголовніший брехун!

Посміюючись, вони взялися перешіптуватися з обома своїми подругами, які так і не знали, кому з нас вірити, і жодна з них не удостоїла нас більше погляду. Так я ще до заходу сонця вибовкав ту саму таємницю, яку вранці присягнувся собі великодушно зберегти. З цього почалася війна між мною та красунями, і раптово я опинився безмежно далекий від мети всіх моїх мрій і надій, бо мені здавалося, що всі дівчата становлять згуртований союз, що всі вони – мовби єдина істота і що необхідно схилити на свій бік ціле, якщо хочеш завоювати частку.

Якраз у цей час другого сільського вчителя перевели в інше село, і на його місце прибув молоденький учитель років сімнадцяти, який незабаром привернув до себе загальну увагу. Це був напрочуд гарний юнак, червонощокий, з гарненьким ротиком, кирпатенький, блакитноокий, зі світлим кучерявим волоссям. Він сам себе іменував філософом, і всі почали так його називати, тому що і характер його і поведінка в усьому відзначалися своєрідністю. Обдарований чудовою пам’яттю, він у семінарії швидко опанував усі знання, що відносяться до його професії, і зміг зайнятися студіюванням різних філософських теорій, які він, за його словами, вивчив напам’ять; він твердо вірив, що справжнім учителем народної школи може бути тільки людина, яка стоїть на вершині людських пізнань, обіймаючи своїм поглядом усі явища світу, яка збагачує свою свідомість усіма ідеями на світі й у той же час, залишаючись скромною та простодушною і не втративши дитячої безпосередності, спілкується з дітьми, до того ж по можливості з найменшими. Він і жив у відповідності з цими поглядами. Але завдяки його надзвичайній молодості життя його здавалося якоюсь комедією з перевдяганнями, чарівним мініатюрним травесті. Він, як папуга, затвердив усі системи від Фалеса до наших днів, але розумів він їх завжди абсолютно буквально і конкретно, причому особливо безглуздо і комічно було його сприйняття уподібнень та образів, якими користуються мислителі. Коли він говорив про Спінозу, йому уявлялася не абстрактна ідея стільця взагалі, як згустку організованої матерії, але окремий стілець, той самий, який на цей момент стояв перед ним; стілець здавався йому реальним утіленням божественної субстанції й тому гідним поклоніння. Коли він торкався Лейбніца, то не світ розлітався пилом численних монад, а кавник, обраний ним як приклад; посудина ця загрожувала розвалитися на частини, і вміст її, не взятий до уваги при уподібненні, вилився б на стіл, якби філософ не поквапився постулювати гармонію і тим зберегти в цілості крихкий кавник, а також зберегти цілющий напій. Кантівський божественний постулат звучав у його вустах так жваво й витончено, як звуки поштового ріжка, в які вкладено всю глибину душевного хвилювання; у Фіхте теж усе реальне зникало, як вино у винарні Ауербаха, зникало так безслідно, що навіть наші носи, які ми обмацували власними руками, перетворювалися на щось нематеріальне; якщо Фейєрбах сказав: «Бог є не що інше, як те, що людина витягнула з власної істоти і з власних бажань і що вона перетворила на Бога, – отже, він, цей Бог, є не що інше, як сама людина», – то наш філософ негайно оточував своє чоло якимось містичним німбом і позирав на самого себе з молитовним шануванням; таким чином, хоча він і зберігав релігійний зміст цієї істини, але перетворював на безглузде богохульство те, що у Фейєрбаха виражає суворий аскетизм і самообмеження. Одначе комічніше за все він сприймав учення стародавніх філософських шкіл, життєві правила яких намагався об’єднати, дотримуючись їх у своїй поведінці. Підкоряючись вимогам кініків, він зрізав зайві ґудзики зі свого костюма, викинув ремені від черевиків, зірвав стрічку зі свого капелюха; він ходив із величезною дубиною, яка так не пасувала до ніжних рис його дівочого обличчя, а спати лягав просто на підлогу. То його красиве золотаве волосся розсипалося довгими виткими локонами, і при цьому він запевняв, що ножиці – предмет абсолютно непотрібний, то раптом він зголював кучері, оголошуючи їх марною розкішшю, і тоді його голий рожевий череп, на якому навіть найтоншими щипчиками не можна було б схопити ні єдиної волосинки, надавав йому особливо смішного вигляду. В їжі ж він був епікурейцем і, відкидаючи звичайну сільську їжу, тушкував для себе на повільному вогні біляче м’ясо, смажив якусь рибку чи перепілку, спійману власноруч, поїдав незрілі боби, молоду травичку тощо, запиваючи все це склянкою старого вина. З іншого боку, як послідовник стоїків, він дозволяв собі різні жарти, якими виводив людей із себе, щоб потім виявити холодну байдужість до обрáз, спрямованих на нього, і зберегти цілковитий спокій; рішуче заявляв він про своє презирство до жіночої статі та вів із жінками непримиренну війну, стверджуючи, що вони своїми гріховними принадами та властивою їм суєтністю силкуються позбавити чоловіків їх чеснот і серйозності. Як кінік він бентежив жінок і дівчат непристойними зауваженнями, як епікуреєць переслідував їх еротичними жартами, як стоїк викладав їм прямі грубощі; втім, варто було зібратися разом трьом дівчатам, як він незмінно опинявся поруч. Вони захищалися від нього з гучним відчаєм, так що всюди, де він з’являвся, розігрувалися веселі сутички; проте він завжди був бажаний у жіночому колі. Чоловіки не звертали на нього уваги, а діти його дуже любили; в їх товаристві він раптово ставав лагідним, як ягня, і відразу знаходив із ними спільну мову. Йому доручено було вчити найменших, і це він робив чудово, – до нього на селі й не бувало таких вихованих дітлахів. Тому дорослі дивилися крізь пальці на все, що він чинив, приписуючи його дивацтва тому, що він іще молодий і не переказився; і навіть намагання видати себе за атеїста не могло позбавити його приязні жіночої частини населення.