Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Отже, ми рушили в дорогу і пішли лісом, уздовж річки. Я мовчав, і коли стежка стала такою вузькою, що по ній можна було йти тільки вервечкою, я виявився останнім, – попереду мене була Анна, але я, як і раніше, крокував, поринулий у мовчання. Мій погляд із благоговінням і любов’ю був прикутий до її фігурки; я готовий був, одначе, відвести очі в разі, якщо вона озирнеться назад. Але Анна жодного разу не озирнулась; я подумки запевняв себе, що вона так легко і вправно долає важкі ділянки дороги, відчуваючи таємне бажання сподобатися мені. Кілька разів я робив боязкі спроби допомогти їй, але вона завжди випереджала мої рухи. І раптом на одній із підвищень нашого шляху я побачив красуню Юдіф, яка стояла під темними гілками ялини, стовбур якої височів, мов колона з сірого мармуру. Я давно не бачив Юдіфі: мені здалося, що за цей час вона стала ще красивішою. Вона стояла, схрестивши руки, і губи її бавились затиснутим у роті маленьким бутоном троянди. Вона привіталася з усіма нами по черзі, не вступаючи в розмову, і коли, нарешті, черга дійшла до мене, злегка кивнула мені з ледь помітною іронічною посмішкою.

Учитель радісно вітав нас і особливо доньку, яку пристрасно чекав. Адже вона тепер стала живим утіленням його ідеалу – красива, ніжна, освічена, душевно благочестива та благородна; і скромний шурхіт її шовкової сукні йому відкрив – у найвищому значенні цих слів – новий, прекрасний світ. Його статок примножився солідною спадщиною, і він використовував ці кошти на те, щоб оточити себе найрізноманітнішими зручностями, без усякої зайвої розкоші. Він негайно ж роздобував усе, що тільки могла побажати його дочка, відповідно до її нових, набутих на чужині потреб, і для самого себе купив безліч хороших книг. Свій старий сірий фрак він змінив на вишуканий чорний, який був для виходів, а вдома носив схожий на мантію шлафрок, аби бути ще більше схожим на достойного вченого патріарха, що відійшов у приватне життя. Він дуже любив вишивки, і тому вони були всюди – на одязі й на меблях, різноманітні, багатобарвні; про це дбала Анна. У малій залі з органом стояла тепер чудова канапа, вкрита строкатими подушками, а перед ним лежав великий килим із великими квітами, витканий руками Анни. Ця розкіш багатих фарб, зібраних в одному кутку зали, являла своєрідний і дуже красивий контраст із простими білими стінами. Кімнату прикрашали тільки блискучі труби органу та його розмальовані дверцята. З’явилась Анна, на якій тепер була біла сукня, і сіла до органу. У пансіоні вона вчилася грати на фортепіано, але коли батько запропонував негайно ж придбати для неї рояль, вона відмовилася, вона була занадто розумна й горда, щоб, як інші, стукати по клавішах, не маючи справжнього покликання. Вона використовувала отримані нею знання, щоб навчитися виконувати на органі прості пісні. Вона акомпанувала нашому співу, і вчитель, приєднавшись до нас, теж заспівав. Він не відриваючись дивився на дочку, і я також, тому що ми обидва стояли у неї за спиною; вона і справді була схожа на святу Цецилію, а білі її пальчики, що бігали по клавішах, здавалися зовсім дитячими. Насолодившись музикою, ми вийшли в сад, і я відразу помітив, що й тут багато дечого змінилося. Біля ґанку росли гранатові деревця й олеандри, садок не був усіяний, як раніше, самими трояндами та жовтофіолями, він тепер більше відповідав новому вигляду Анни, – тут були екзотичні рослини, серед яких стояв зелений стіл, оточений садовими стільцями. Повечерявши за цим столом, ми пішли до берега, де було прив’язано новий човен; учитель замовив його для Анни, яка на Женевському озері навчилася гребти, – так уперше тут на озері з’явився човен. Всі, крім учителя, сіли в нього і попливли, розрізаючи рівну сяючу поверхню води; я, як прибережний житель, який добре знає, що таке озеро і хто хоче показати своє мистецтво, розташувався біля керма; дівчата сиділи, тісно притулившись одна до одної, юнаки поводилися гамірно, викликаючи дівчат на жарти й суперечки. Незабаром їм удалося відновити вчорашню сварку, тим більше що моїм сестрам набридла чинна поведінка і вперше за тривалий час вони відчули себе вільно. Їм уже набридло зображувати за прикладом Анни суворих і томливих дівиць і давно не терпілося пожати плоди того зловісного жарту, який вони дозволили собі зіграти з моїм ліжком. Тому я незабаром виявився головним предметом бесіди. Марґо, старша з сестер, повідомила Анні, що я висловлюю переконання суворого жінконенависника і навряд чи коли-небудь поблажливо зможу поставитися до серця, що жадає взаємності; вона сказала, що вважає своїм обов’язком попередити Анну, аби та не надумала коли-небудь закохатися в мене, позаяк в іншому я, за її словами, був цілком милим юнаком. Лізетта зауважила з цього приводу, що не слід довірятися видимості, більше того, вона впевнена, що в душі я згоряю від любові, тільки до кого – цього вона не знає; але вірною ознакою закоханості є мій неспокійний сон: уранці мою постіль було виявлено в найнеймовірнішому вигляді, простирадла були такі поплутані, що можна припустити, ніби я всю ніч крутився навколо своєї осі, як веретено. З удаваною стурбованістю Марґо запитала мене, чи дійсно я погано спав. Якщо це так, заявила вона, то вона не знає, що і подумати про мене. Проте їй хочеться вірити, що, видаючи себе за жінконенависника, я аж ніяк не лицемірю, а насправді плекаю ворожнечу до слабкої статі! До того ж я ще ж занадто юний для таких думок. Лізетта заперечила їй: уся біда саме в тому, що такий молокосос, як я, вже настільки закоханий, що не знаходить собі сну і спокою. Ця остання репліка остаточно підірвала мене, і я вигукнув: