Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Охоплений невідомими мені досі відчуттями, я обережно зачинив вікно, поліз у лабіринт своїх простирадл і спробував забути все – дівчат, любов, травневу ніч і прикрі неприємності.

Але вранці, коли я обмірковував свої нічні враження, мене охопили ще більш суперечливі почуття. Спершу спогад про кузин і їх шанувальників викликав у мені досаду та обурення. Я відчував себе як знехтуваний, що стоїть біля наглухо замкненої огорожі, за якою здійснювалося щось таємниче.

Тим часом, коли настала пора спускатися в загальну кімнату і потрібно було визначити свою лінію поведінки, я вирішив нічим не виявляти своєї обізнаності в нічних пригодах, і це рішення здалося мені таким великодушним, що я сам захопився ним і уявив, що дівиці тут же на місці, тільки-но я ввійду до кімнати віддадуть належне моїй душевній шляхетності. Ніхто, одначе, й уваги не звернув на мою появу; зате біля одного з вікон я побачив струнку дівчину, оточену трьома моїми кузинами. За неповторними рисами її обличчя, зі зміненого, але милого, як і колись, голосу я відразу впізнав у ній Анну; вона була така витончена, така чарівна, що я завмер на місці від несподіванки і збентеження. Задумливо і скромно стояла вона, дивлячись у вікно, а кузини говорили з нею тим ніжно-довірчим шепотом, яким говорять жінки, коли до них приходить гість, який прикрашає дім своєю присутністю. Дівчата поводилися одна з одною з такою ніжною і церемонною шанобливістю, що можна було подумати, ніби ці чотири красуні щойно вийшли з монастирського училища, а кузини мої, здавалося, не зберігали навіть і найменшого спогаду про свою вчорашню поведінку. Побачивши мене, вони, як нічого й не сталось, привіталися зі мною і відрекомендували мене Анні. Ми подали одне одному руки, – вірніше, ми, дивлячись у підлогу, ледь торкнулись одне одного пальцями, і Анна, як мені здалося, зробила при цьому ледь помітний увічливий кніксен. Від збентеження я ледве міг проговорити:

– Отже, ви повернулися?

– Так, – відповіла вона, і голос її затремтів і обірвався, немов звук дзвону, в який ударили чи то до обідні, чи то до вечерні.

Тим часом дівчата продовжували розмовляти одна з одною; я несподівано знову опинився на самоті й, немов забувши про них, одвернувся та почав гратися з кішкою, але крадькома поглядав на Анну. Вона набула зовсім нового вигляду – чорне шовкове плаття падало красивими складками, золотисте волосся було прибране з тією благородною скромністю, якою відзначається вишукана зачіска, адже раніше її чарівне кучеряве волосся постійно вибивалося з кіс. Риси обличчя її, не втративши своєї неповторної принадності, зробилися суворішими та спокійнішими, а в милих, прекрасних синіх очах не було колишнього лукавства, – вони немов підпорядковувалися законам світської пристойності. Всі ці деталі я тоді не відразу вловив, але весь вигляд Анни справив на мене таке враження, що, коли за сніданком мене посадили з нею поруч, я відчув переляк. Перед тим як ми пішли до столу, мій дядько, пам’ятаючи, що Анна прибула з Заходу, зібрав залишки знань французької мови, здобутих у ту пору, коли він отримував витончене виховання в будинку священика, і звернувся до мене з такими словами:

– Eh bien! monsieur le neveu! prenez place auprès de Mademoiselle votre cousine, s’il vous plaоt, parbleu! est-ce que vous n’avez pas bien dormi? Paraоt que vous faites la triste figure! [4]

Потім, комічно шаркаючи ніжкою перед Анною, він на її честь зіграв туш на валторні і сказав:

– Veuillez accepter les services de ce pauvre jeune homme de la triste figure, Mademoiselle! souffrez, s’il vous plaоt, qu’il fasse votre galant, pour que notre maison illustre revisse les beaux jours d’autrefois! allons parler franзais toute la compagnie! [5]

І тут почалася кумедна бесіда за допомогою обривків французьких фраз; господарі не соромилися виявляти невігластво у французькій мові, тому що їхні жарти мали дати Анні можливість показати набуті нею знання. Анна скромно, але впевнено вступила в цю незвичайну бесіду і повела свою промову з чудовою вимовою, витончено користуючись зворотами світської розмови на кшталт: «Еn vérité! tenez! voyez!» [6]і т. д, а дядечко, забуваючи про духовне звання, час від часу вставляв свої «diables!». [7]Я абсолютно не володів вишуканими формами французької мови, – будуючи фразу, я не міг вийти за межі убогого дослівного перекладу, та й вимова моя потребувала бажати кращого. Тому я тільки зрідка вимовляв «oui» [8]і «non» [9]або «je ne sais pas!». [10]Єдиним зворотом мови, яким я володів, було: «Que voulez-vous que je fasse!» [11]– і я кілька разів вставляв його до речі й не до речі. Моя незграбність викликала сміх, і я все більше впадав у тугу та смуток, бо з тієї хвилини, як я побачив Анну в такій ошатній шовковій сукні, я все більше боявся думки, що можу здатись їй зовсім нікчемною і мізерною людиною, – але ж досі я був цілком переконаний, що вмію цінувати все прекрасне, що прагну до піднесеного ідеалу і що саме це прагнення становить чимале духовне багатство. У своїх думках я вже давно завоював увесь світ і заслужив право володіти серцем Анни.