Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Проте серце моє розривали не тільки його суворі слова, але й мої власні; я горював кілька днів, продовжуючи одночасно поважати, любити і ненавидіти його. Тепер я вдруге, і вже в більш зрілому віці, переживав біль, викликаний розривом дружби, переживав його тим болючіше, чим шляхетніші були наші стосунки. А те, що це було своєрідною розплатою за злий жарт, який я зіграв із моїм наставником Хаберзаатом, подаючи йому фальшиві етюди з натури, таке мені, звісно, й на думку не спадало.

Настала весна; білі примули та фіалки зникли в зміцнілій траві, й ніхто не помічав їх крихітних плодів. Зате розростались анемони, сяяли, подібні до блакитних зірок, барвінки та наливалися соками стовбури молодих беріз, які рідко стояли на узліссі; великі простори між деревами пронизувалися весняним сонцем, тому що в природі все було ще так чисто прибрано, як у будинку вченого, який поїхав у подорож і подруга якого, скориставшись його відсутністю, навела в будинку лад і начистила все до блиску; але ось він скоро повернеться, і всюди буде знову панувати колишній божевільний хаос. Скромно і розмірено входило в світ ніжне молоде листя, і, дивлячись на нього, можна було навіть запідозрити, які бурхливі сили накопичувалися в ньому. Всі листочки трималися на гілках симетрично та граціозно, поодинці й дещо манірно, ніби вони щойно вийшли від модистки, всі рубчики і складочки були ще надзвичайно акуратними та чистими, наче врізаними або вкарбованими в папір, стеблинки і гілочки, здавалося, були вкриті рожевим лаком, усе було ошатне й нове, немов з голочки. Віяли веселі вітри, в небі кучерявилися сяючі хмари, на пасовищах – молода трава, на спинах баранчиків – шерсть; усе було в русі, неспішному і жвавому; вилися непокірні кучері на шиї дівчини, – їх шарпав весняний вітер; усе клубочилося в моєму серці. Я піднімався на всі пагорби і довгі години проводив у затишних мальовничих місцях, граючи на великій флейті. Рік тому я купив її у сусіда-музиканта й навчився у нього початкових прийомів, але про більш досконале вивчення флейти годі було й думати, а вправи, колись виконувані в школі, давно поринули в безодню забуття. Але я все ж грав, грав без кінця, і в мене виробилась якась інстинктивна вправність, що допомагала мені розсипати химерні трелі, рулади та каденції. Я спритно видував на своїй флейті ті ж мелодії, які насвистував або наспівував по пам’яті, але тільки на високих нотах; низькі я відчував і навіть володів ними, однак при цьому мусив грати повільно та обережно, так що вони звучали у мене досить меланхолійно і, дисонуючи, зливалися з усім іншим шумом, який я зчиняв. Люди, обізнані в музиці, чуючи здалеку мою гру, схвалювали її; вони мене хвалили і запрошували брати участь у їх аматорських концертах. Коли ж я був із моєю коричневою трубкою з клапанами та ніяково дивився на інструменти з чорного дерева, прикрашені незліченними срібними ключиками, і на нотні аркуші, вкриті хмарою чорних значків, то відразу ж з’ясовувалося, що я абсолютно не годжуся для участі в оркестрі, й сусіди в подиві похитували головами. Тим старанніше тривожив я вільне повітря звуками своєї флейти, що нагадували дзвінко-переливчасту і все ж одноманітну пісню якогось великого птаха, і, сидячи на узліссі безмовного лісу, всією душею переживав пасторальні радості давно минулого століття.

У ті дні я почув краєм вуха, ніби Анна повернулася на батьківщину. Минуло вже два роки, як ми з нею не бачились, і нам обом скоро мало виповнитися шістнадцять років. Відразу ж почав я збиратися в село і в найближчу суботу бадьоро рушив у дорогу, про яку так мріяв. Голос мій ламався, але я, не рахуючись з цим, співав, невтомно крокуючи по лункому лісі. Я прислухався до низького тембру власного голосу і, згадуючи голос Анни, намагався уявити собі його нинішнє звучання. Потім, подумавши, як швидко я сам виріс за час нашої розлуки, почав гадати, який же тепер зріст Анни, і не міг подолати в собі легкого тремтіння, згадуючи фігури шістнадцятирічних дівчат нашого міста. У моїх думках весь час виникав образ дівчини-дитини, якою вона була тоді – біля озера і біля могили бабусі: я бачив перед собою її голівку, збористий комірець, золотисті коси, її безневинний ласкавий погляд. Цей образ допомагав подолати боязкість, яка пробуджувалася в мені, я впевнено крокував далі й так прийшов до оселі мого дядька, де застав усе в колишньому вигляді й усіх здоровими та веселими.