Готфрид Келлер - Зелений Генріх

І все ж, незважаючи на те, що я жив зовні спокійним і тихим життям, мене тривожили, а часом пристрасно хвилювали деякі ранні прикрощі.

У той час у мене був друг, живий і захопливий юнак, що більше за всіх моїх знайомих поділяв мої схильності, разом зі мною малював і поринав у поетичні мрії й, оскільки він відвідував різні школи, приносив у мою комірчину багато нових думок. До того ж він був життєрадісний, нерідко в товаристві завзятих приятелів проводив ночі в корчмах і розповідав мені потім про свої веселі та галасливі бенкети. У більшості випадків я понуро сидів удома, позаяк моя мати в цьому відношенні тримала мене вельми суворо і не бачила ні найменшої необхідності витрачатися на такі розваги. Тому я дивився на мого друга, що весело розважався, як полонений птах дивиться з клітки на жайворонка, що літає в піднебессі, мріяв про блискуче вільне майбутнє й уявляв себе душею компанії бенкетників. У той же час я уподібнився тій лисиці, яка запевняла себе, що виноград зелений, і, частенько несхвально відгукуючись про пригоди мого друга, намагався ще більше прив’язати його до мого тихого житла. Це почало викликати між нами розбрат, так що в душі я навіть зрадів, коли він повідомив мене про майбутній свій від’їзд у далекі краї, тим більше що розставання давало нам можливість обмінюватися полум’яними листами. Наші стосунки піднеслися до ідеальної дружби, яка вже не затьмарювалася зустрічами, і тепер ми в незліченних і регулярних листах дали волю всій нашій юнацькій натхненності. Не без самовдоволення намагався я надати своїм епістолярним творам якомога більш пишну і красномовну форму, та багатьох зусиль коштувало мені висловити мої незрілі філософські думки в більш-менш доладному вигляді. Виявилося легше вдягти частину листів у плащ безмежної фантазії та витримати їх у гумористичному дусі, в якому я наслідував мого улюбленого Жан-Поля; але скільки я не намагався, як не ліз із шкури, відповіді друга щоразу перевершували всі мої писання зрілістю самостійної думки та справжнім гумором, який тільки підкреслював крикливий і неспокійний характер моїх звірянь. Я захоплювався моїм другом, пишався ним і, навчаючись на його листах, брався за нові з подвоєною енергією, намагаючись створити гідні адресата послання. Але чим вище я намагався піднятися, тим недосяжнішим він ставав, уподібнюючись блискучому міражу, який я марно намагався схопити. До того ж думки його мінилися всіма барвами, подібно вічному морю, вони були чарівно вибагливі та несподівані й багаті джерелами, які одночасно б’ють із глибин і спадають із гір і небес; я дивувався далекому другу, як таємничому та грандіозному явищу природи; його стрімкий розвиток обіцяв усе більш прекрасні плоди, і я, боячись, намагався не відставати від нього.

Але тут одного разу мені до рук потрапила книга Циммермана «Про самотність», про яку я вже багато чув і яка тому порушила в мені подвоєну цікавість; я жадібно читав її, поки не дійшов до місця, що починалося словами: «О юначе, мені хотілося б, аби ти зберігав відданість науці!» З кожним словом текст ставав мені все більш знайомим, і незабаром я виявив, що один із перших листів мого друга слово в слово списаний із цієї книги. Незабаром я виявив джерело іншого його листа в ґрунтовних міркуваннях Дідро про живопис, – цю книгу я придбав в антиквара і знайшов у ній джерело тієї гостроти та ясності думки, які мене так схвилювали. Як буває з тими подіями та збігами, які приховано накопичуються й потім раптом виявляються всі разом – так і тепер одне відкриття швидко йшло за іншим і викривало цю дивну містифікацію. Я виявив збіги з Руссо і «Вертером», зі Стерном, Гіппелем і Лессінґом, виявив перекладені епістолярною прозою блискучі вірші Байрона і Гейне та навіть вислови глибокодумних філософів, які колись були мені незрозумілі й тому вселяли трепетну повагу до мого друга.

І з такими світилами я в безсиллі своєму намагався змагатись! Я був глибоко вражений, подумки бачив, як друг сміється з мене, і міг пояснити собі його дії тільки власною моєю ницістю. Проте я все ж відчував гіркоту і біль образи та після деякої паузи написав йому уїдливого листа, за допомогою якого хотів скинути з себе узурповане ним духовне панування і, не пориваючи нашої дружби, сподівався повернути його до істини. Але ображене честолюбство змусило мене вдатися до занадто енергійних і гострих висловів; мій партнер і не збирався насміхатися з мене, він просто хотів, не витрачаючи великих зусиль, створити гідну противагу плодам мого завзяття, – згодом він удавався до таких прийомів і в більш серйозних справах, хоча мав усі здібності, необхідні для високих устремлінь, і, отже, почуття власної гідності. Тому-то, бажаючи приховати своє зніяковіння, він, розсерджений піднятим мною повстанням, відповів мені ще дратівливіше і скривдженіше, ніж я йому написав. Здійнялася ціла буря гніву; ми обсипали один одного жорстокою лайкою, і чим сильнішою була колись наша взаємна прихильність, тим більш трагічні вислови вишукували ми для того, щоб оголосити один одному про припинення нашої дружби, причому кожен з нас прагнув бути першим, хто вижене іншого зі своєї пам’яті.