Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Цього разу я раніше повернувся в місто, охоплене глибокою тугою, яка набула нарешті цілковитої визначеності й поширювалася на все, чого мені бракувало, але що – я тепер не сумнівався в цьому – існувало в світі.

Мій наставник звів мене на вищі щаблі свого мистецтва – він навчив мене поводженню з акварельними фарбами і суворо переконував мене, що працювати ними слід акуратно та швидко. Як і раніше, ніхто не наполягав на тому, щоб мої роботи відповідали природі, й тому я незабаром навчився робити розфарбовані малюнки, що цілком відповідали вимогам майстра; другий рік мого навчання ще не минув, а я вже бачив, що більше мені нема чому тут учитися, хоча до пуття я нічого робити не вмів. Мені було нудно в старому монастирі, і я тижнями сидів удома, де читав або брався за роботи, які приховував од майстра. Хаберзаат відвідав матінку, висловив незадоволення з приводу моєї неуважності, звеличив мої успіхи і запропонував мені вступити з ним у інші відносини, – працюючи в його майстерні з усією ретельністю та старанністю, я тепер мав отримувати за це винагороду. То був би новий ступінь, говорив він, коли, продовжуючи вдосконалюватися як учень, я мав би поступово привчатися до роботи і в той же час мав би можливість робити необхідні накопичення, щоб через кілька років почати самостійне життя, – цей час іще не настав. Він запевняв, що серед знаменитих художників аж ніяк не останніми були ті, які піднеслися на вершини мистецтва лише після багатьох років невибагливої роботи, і що своєю такою старанною і скромною діяльністю вони створювали собі часом більш ґрунтовні підстави для незалежного існування, ніж ті, кому заможні батьки дали вишукану художню освіту. Йому, говорив він, доводилося зустрічати талановитих юнаків із багатих сімей, які погубили свої здібності лише від того, що обставини не зобов’язували їх до самостійного заробітку, і це призвело їх до зніженості, помилкової гордості й пустої зарозумілості.

Слова майстра були переконливі, хоча він і виходив із власної вигоди; але у мене вони не викликали жодного відгуку. Я з огидою ставився до самої думки про поденний заробіток та ремісництво і мріяв іти до мети прямим шляхом.

Із кожним днем я все гостріше відчував, що трапезна ставала нездоланною перешкодою на моєму шляху, що вона обмежує мої можливості; я прагнув створити собі вдома власну скромну майстерню і в міру сил працювати самостійно; і ось одного разу вранці я розпрощався з паном Хаберзаатом іще до закінчення терміну навчання й заявив матінці, що відтепер працюватиму вдома і що, якщо вона чекає від мене заробітків, я зможу добитись їх і без майстра, вчитися ж мені в нього більше нема чому.

Щасливий і повний надій, я влаштував собі робоче місце в комірчині під дахом. Із вікна, що виходило на північ, відкривався широкий краєвид на місто; рано-вранці й під вечір сюди заглядали перші та останні промені сонця. Створити тут свій власний світ – це було для мене настільки ж важливе, як і приємне завдання, і кілька днів я провів за облаштуванням моєї майстерні. Я ретельно вимив круглі шибки і перед вікном у широкому квітковому ящику влаштував цілий сад. Я побілив стіни, всюди розвісив гравюри й такі малюнки, які здавалися мені особливо ефектними, намалював вуглем химерні маски й там, де залишалося місце, написав свої улюблені вислови та виразні віршовані рядки, які мені запам’яталися. Зі всього будинку я переніс до себе найстаровинніші та найпохмуріші меблі, перетягнув усі книги й розкидав їх на почорнілих від часу столах і полицях; поступово я нагромадив тут найрізнорідніші предмети, й це посилювало враження мальовничого безладу; на середині кімнати я поставив мольберт – предмет моїх давніх мрій. Відтепер я був наданий самому собі, був абсолютно незалежний і вільний від будь-яких указівок чи приписів. Я зав’язав спілкування з молодими людьми, до яких мене вабили спільність думок або дружнє взаєморозуміння, – то були головним чином колишні шкільні товариші, які продовжували навчання, і тут, у моїй келії, докладно оповідали мені про свої успіхи та про все, що відбувалося в школах. Під час цих зустрічей я підбирав якісь випадкові крупинки знань і частенько думав при цьому з болем, які великі багатства давала молодим людям освіта і наскільки багато чого я позбувся. І все ж друзі допомогли мені познайомитися з різними книгами, надибати на думки, які я потім розвивав уже самостійно, і, з’єднуючи випадково набуті знання з химерними творіннями моєї фантазії, що розквітала на самоті, я занурювався в дещо смішні, але загалом цілком безневинні вчені праці, які все наростали і розросталися завдяки систематичним моїм заняттям. Рано-вранці або пізно вночі я складав пишномовні трактати, полум’яні описи та звірення почуттів і особливо пишався глибокодумними афоризмами, які заносив до свого щоденника, прикрашаючи їх малюнками та всякими завитушками. Моя келія уподібнилася куточку алхіміка, де на пательні кипіло, дозріваючи, нове людське життя. Здорове і привабливе, незвичайне і потворне, міра і свавілля кипіли та клекотіли разом, змішуючись або від’єднуючись одне від одного.