Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тим часом я радів, знаходячи тут усе, що покинув рік тому, спостерігав за змінами й мовчки чекав тієї миті, коли знову побачу Анну або принаймні спершу почую її ім’я. Але ось минуло вже кілька днів, ніхто не згадував про неї, і чим довше це тривало, тим менше я наважувався запитати про неї. Здавалося, що вона всіма абсолютно забута, ніби її ніколи тут і не було, при цьому ніхто, – це в глибині душі здавалося мені образливим, – ніхто, здавалося, навіть і не підозрював, що я міг мати якісь права або бажання дізнатися про неї. Я вирушав було в її бік, проходив півдороги на гору або йшов тінистим шляхом по річці, але щоразу раптово повертав назад з нез’ясовного страху перед можливою зустріччю з Анною. Я йшов на цвинтар і довго стояв біля могили бабусі. Ось уже рік, як вона спочивала в землі; але в повітрі не було ні єдиного повіву, який нагадував би мені про Анну, трави мовчали, немов нічого не знали про неї, квіти не шепотіли мені її імені, гори та рівнини його не промовляли; тільки з моїх грудей виривалося це ім’я, порушуючи байдужу тишу.

Нарешті мене запитали, чому я не провідую вчителя; і тут випадково з’ясувалося, що Анна вже півроку, як покинула село, – ніхто й не сумнівався, що я знаю про це. Її батько, що завжди прагнув освіченості й духовних тонкощів, був стурбований тим, що його дочка, занадто ніжна, щоб стати селянкою, могла після його смерті захиріти в грубому сільському оточенні; тому він раптом зважився відвезти її до навчального закладу в французьку Швейцарію, де вона могла отримати кращі знання та велику духовну самостійність. Його не бентежило ні те, що Анна висловила йому своє небажання їхати, ні її сльози, і, захоплений своєю ідеєю, він вирушив супроводжувати свою дочку в далеку дорогу, до того самого будинку високоповажного, набожного вихователя, де їй належало пробути щонайменше рік. Ця звістка вразила мене, як грім серед ясного неба.

Відтепер я щодня приходив до її батька, супроводжував його всюди і слухав, як він говорить про Анну; іноді я залишався на кілька днів і жив тоді в її кімнатці, не наважуючись, одначе, ні до чого доторкнутись і розглядаючи нечисленні скромні предмети її обстановки з якимось священним трепетом. Кімнатка була маленька й тісна; вечірнє сонце та місячне світло заливали її цілком, так що в ній не залишалося жодного темного куточка, і тоді вона здавалася то пурпурно-золотою, то срібною скринькою для коштовних каменів, – і я завжди уявляв собі ту перлину, якої тут так бракувало.

У пошуках мальовничих сюжетів я найчастіше прямував до тих місць, які відвідував разом із Анною; так я написав таємничу скелю, що піднімалася з води, де ми, відпочиваючи, раптово побачили примар; я не міг утриматися, щоб не обвести олівцем квадратик на білосніжній стіні її кімнатки і не вписати в нього з усією ретельністю зображення печери язичників. Це мало бути моїм безмовним привітом і доказом того, як безустанно я думав про неї.

Постійні спогади про Анну і разом з тим її відсутність зробили мене якимось сміливішим, а образ її – більш доступним для мене: я заходився писати їй довгі любовні листи, які спершу спалював, а потім почав зберігати, і, зрештою, так захопився прагненням вилити на папір усі мої почуття до Анни, що задумав написати листа в найпалкіших висловах, накреслити її повне ім’я, поставити свій підпис і пустити цей лист по воді, з дитячою наївністю вважаючи, що течія на очах в усіх понесе його назустріч Рейну та морю. Довго я боровся з цим наміром, але нарешті підкорився йому, бо його здійснення полегшувало мені душу; лист був сповіддю моєї таємниці, причому я, звісно, був упевнений, що ніхто в найближчому майбутньому його не знайде. Я спостерігав за тим, як він линув із хвилі на хвилю, як його затримала гілка, що звісилась у воду, як він надовго приліпився до якоїсь квітки й нарешті, немов після певних роздумів, вирвався вперед, підхоплений швидкою течією, і зник із поля зору. Але, мабуть, лист іще десь затримався в дорозі, тому що тільки пізньої вночі він доплив до скелі з печерою язичників і торкнувся грудей купальниці, яка була не ким іншим, як Юдіф; вона його зловила, прочитала і сховала.

Про це я дізнався пізніше, – під час нинішнього перебування в селі я жодного разу не ходив до неї в будинок і намагався обходити його стороною. За цей рік я став старшим і тепер, із соромом згадуючи про ніжні стосунки з Юдіф, відчував непереборну боязкість при думці про її гордовиту фігуру, що пашить здоров’ям; коли вона одного разу пройшла повз дядьків будинок, я, не поклонившись їй, швидко сховався та все ж із цікавістю здалеку спостерігав, як вона широким кроком проходила по саду і повз пшеничне поле.