Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Але тепер, як тільки місце теорії заступила практика, мене опанувало боязке смирення, яке я спробував висловити такою рішучою і вимученою тирадою:

– Moi, j’aime assez la bonne et vénérable langue de mon pays, qui est heureusement la langue allemande, pour ne pas plaindre mon ignorance du franзais. Mais Mademoiselle ma cousine ayant le goût français et comme elle doit fréquenter l’église de notre village, c’est beaucoup à plaindre qu’elle n’y trouvera point de ses orateurs vaudois qui sont si élevés, savants et dévots. Aussi, que son déplaisir ne soit trop grand, je vous propose, Monsieur mon oncle, de remonter en chaire, nous ferons un petit auditoire et vous nous ferez de beaux sermons français. Que voulez-vous que je fasse! [12]– додав я зніяковіло, коли закінчив цю промову, яку виголосив як міг швидко і доладно.

Товариство було дуже здивоване довгою фразою, випаленою мною без єдиної запинки, – всі вирішили, що я мастак у французькій мові; втім, через швидкість, із якою я все це вимовив, ніхто ні слова не розібрав, крім дядечка, який задоволено посміювався. Звісно, мої співрозмовники не здогадувалися про те, що я, поки мовчав, придумав і вивчив напам’ять цю промову і ніяк не міг би продовжувати з такою швидкістю. Лише Анна зрозуміла все; вона нічого не відповіла і, здавалося, була в глибині душі ображена; я побачив, як вона почервоніла і зніяковіло опустила очі. Вона не могла спокійно поставитися до жартів над священиками з кантону Во, бо разом із французькою мовою вона під їх впливом засвоїла і деяку ортодоксальність їх поглядів. Помітивши, що безглузда форма, якою я хотів прикрити свою невпевненість і боязкість, справила на неї погане враження, я якнайшвидше постарався втекти з-за столу. Коли долинув останній удар дзвону, що закликав до молитви, вся сім’я піднялась і вирушила до храму. Анна натягнула блискучі рукавички зі світлої шкіри, і всі три мої кузини, які, хоча й одягалися на міський манер, завжди ходили до церкви без рукавичок, витягли свої рукавички з шовкової або бавовняної тканини і наділи їх. Коли Анна вирушала до церкви, обличчя її виражало побожну суворість; зосереджено дивлячись на дорогу, вона зберігала мовчання. Мої кузини, які завжди по дорозі до церкви пустували й реготали, тепер теж напустили на себе такий урочистий вираз, що я зовсім уже розгубився і не знав, як поводитись. Я був такий збентежений, що став до грубки, хоча сад був залитий променями юного літнього сонця. Мої родичі запитали мене, чи збираюся я йти з ними, але я, щоб знову хоч як-небудь повернути свою втрачену гідність, відповів із великою поважністю:

– Ні, мені ніколи, я мушу писати!

У церкву вирушила вся сім’я – треба гадати, що це робилося на честь Анни; тільки я залишився вдома. У вікно я бачив, як вони йшли галявинами і по алеї, потім вони зникли і знову з’явилися на високому пагорбі, де було розташоване кладовище, а потім увійшли в церковні двері. Незабаром ці двері зачинилися, гудіння дзвонів затихло, і до мене почав чітко доноситися мелодійний спів. Потім затих і спів, і над селом запанувала тиша, що час від часу переривалася голосними вигуками проповідника, – так іноді крики чайок порушують безмовність озера. І листя, і мільйони трав і билинок причаїлися в мертвій тиші, але, похитуючись з боку в бік, продовжували бешкетувати нишком, зовсім як пустотливі дітлахи під час якого-небудь високоурочистого акту. Уривчасті звуки проповіді, що вихоплювалися з-за прочиненої віконної рами, народжували в повітрі химерне відлуння: то чувся окрик, то веселий вигук, то вересклива фістула, то глухе рокотання, то щось на зразок переляканого нічного крику: «Пожежа!» – то знову щось схоже на сміх реготухи. Я уявляв собі, як Анна, занурена у роздуми, сидить у церкві і уважно слухає проповідь священика; я взяв перо і папір і в найполум’яніших висловах вилив свої почуття. Я нагадав їй про нашу ніжну зустріч біля могили моєї бабусі, називав її на ім’я та якомога частіше вживав слово ти , колись прийняте між нами. Абсолютно захоплений створенням цього листа, я іноді зупинявся у роздумах і потім продовжував у ще більш палких виразах.

Все, що дала мені моя випадкова і несистематична освіта, виливалося тепер на папір разом із почуттями, породженими нинішніми переживаннями. Моє послання було перейняте глибоким сумом, і, закінчивши писати, я перечитав його кілька разів уголос, немов намагаючись направити кожне слово просто в серце Анни. Потім мені захотілося піти в сад, залишити лист на столі, покласти його розкритим, щоб небо, люди, однаково хто, – могли його прочитати через розкрите вікно, втім, тільки цілковита впевненість у тому, що поблизу немає жодної живої душі, надала мені ту відвагу, з якою я походжав туди й сюди між грядками, поглядаючи на вікно, біля якого лежало моє палке освідчення. Я був упевнений, що, написавши лист, учинив правильно; я відчував задоволення і внутрішнє звільнення, але не був цілком упевнений у безпеці й повернувся до кімнати в той самий момент, коли мій лист, звіяний протягом, вилетів у вікно. Вітер заніс його на яблуню; я кинувся в сад; і тут я побачив, що вітер знову підняв мій аркуш і сильним поривом поніс його у бік гучливого бджолиного вулика, в який він і потрапив. Я наблизився до вулика, але бджоли поводилися так, ніби їх, зважаючи на швидкоплинність літньої пори, зобов’язали спеціальним поліцейським приписом працювати, не рахуючись із недільним днем; вони так гуділи і літали в усіх напрямах, що годі було й думати про те, аби підібратися до вулика. Я зупинився в нерішучості й переляку; але вельми болючий укус у щоку дав мені зрозуміти, що моє освідчення – під надійною охороною озброєних сил бджолиної держави. Кілька місяців він, звичайно, спокійно пролежить у вулику, але коли почнуть виймати мед, без сумніву, буде знайдений, а тоді… Я почав розглядати цю пригоду як знамення долі й частково був навіть радий тому, що тепер освідчення вже вийшло з-під влади його автора і волею випадку могло бути виявлене. Потираючи укушену щоку, я покинув бджіл, не забувши, втім, уважно оглянути вулик – чи не визирає звідки-небудь кутик білого паперу. У церкві знову залунав спів, знову загули дзвони, і наше товариство, розсипавшись на гурти, потягнулося до будинку. Я знову став біля вікна і дивився, як, поступово наближаючись, виступала із зелені дівоча фігурка. Знявши свій білий капелюх, Анна задумливо зупинилася перед бджолиним вуликом і, здавалось, із захопленням спостерігала за працьовитими істотами; а я з іще більшим захопленням дивився на неї, я бачив, як вона стоїть поруч із моєю надійно схованою таємницею, і уявив, що якесь передчуття змусило її затриматися біля цього чарівного квітучого куточка. Коли вона повернулася в будинок, все єство її дихало тим радісним задоволенням, яке відчувають побожні люди після відвідування церкви, – вона стала жвавішою та простішою. Одначе за обідом, опинившись знову з нею поруч, я відчував ті ж гіркі та солодкі переживання. У неділю та святкові дні стіл мого дядечка уподібнювався в усьому його дому і повторював усі властиві цій сім’ї несподівані та мальовничі поєднання. Три чверті столу, за яким розташовувалася молодь і слуги, було заставлено великими сільськими блюдами з величезними шматками м’яса та гігантськими окостами. Молоде вино наливалося з великого глечика в прості, зеленуваті склянки, виделки та ножі були найпростіші й дешеві, ложки – олов’яні. На чолі ж столу, де сидів сам дядечко з гостями, все мало зовсім інший вигляд. Поряд із іншими чудовими стравами там були розставлені плоди дядечкового полювання та риболовлі, поділені на маленькі порції; оскільки тітонька не мала необхідних навичок у приготуванні таких речей, вона намагалася нарізати дичину і рибу з майже аптекарською ретельністю, як сільський коваль складав би годинник. То тут, то там на строкатих старовинного фарфору тарілках було розкладено смажену птицю, рибу, варені раки, вишукані салати. Старе міцне вино було налито в карафки, які стояли в оточенні старовинних келихів різноманітної форми. Ложки були срібні, й узагалі всі прилади являли собою осколки колишньої розкоші, – то це був ніж із ручкою зі слонової кістки, то виделка з короткими зубцями та емалевою ручкою. Серед усієї цієї строкатості вишуканих страв і посуду височів, як гора, величезний хліб, – він здавався грандіозним відрогом розташованого на іншому кінці гірського хребта окостів, «мешканці» якого, критикуючи найбільш різким чином привілейованих гурманів, які, розсівшись на чолі столу, невміло обходилися з їжею, мстилися їм таким чином за своє приниження. Тим, хто не вмів швидко й акуратно розправлятися з рибою або витягувати тонкі кісточки з дичини, нічого було розраховувати на поблажливість, – вони зазнавали осміяння. Привчений у материнському домі до найневибагливішого столу, я не вмів поводитися з рибою та дичиною, і тому більшість дотепів співтрапезників упало на мою голову. Так, один з наймитів подав мені окіст і попросив обробити йому це голубине крильце, – адже всім, мовляв, відомо, який я спритний у цій справі; другий заявив, що саме я найбільш пристосований для того, щоб згризти шкурку смаженої ковбаси. До того ж я ще мусив зображувати з себе галантного кавалера й услуговувати моїй дамі, що мені було зовсім не до душі, бо мені не тільки здавалося сміховинним підносити їй блюдо, що стояло в неї перед носом, і я не тільки готовий був радше служити їй своїм серцем, аніж руками, але в мене просто не вистачало необхідних світських знань – я невлад пропонував їй хвіст риби, коли слід було подати голову, або навпаки. Незабаром я перестав дбати про частування й тільки безтурботно радів її близькості. Але мій дядечко пробудив мене від солодких мрій, запропонувавши мені розібрати для Анни щучу голову і показати їй розташовану там хрестоподібну кісточку – цей символ Господніх страждань. Однак я з недомислу встиг уже з’їсти щучу голову, хоча чув раніше слова про її особливі властивості, й таким чином постав перед усіма в якості неосвіченого язичника; розлючений своєю незручністю, я схопив рукою обгризену кістку від окосту, підніс її до обличчя Анни і сказав, що це – священний цвях із того хреста, на якому було розіп’ято Ісуса. Так я швидко відновив свій престиж перед дотепниками, але Анна абсолютно не заслужила такої брутальності, – вона не глузувала з мене, а тихо сиділа поруч, не промовляючи ні слова. Вона густо почервоніла, я ж негайно відчув усю брутальність свого вчинку і готовий був на знак каяття проковтнути цю кістку. Але тут утрутився мій дядько, який зробив мені зауваження і попросив мене в майбутньому позбавити товариство таких повідомлень. Настала моя черга червоніти, і я вже не вимовив більше ні слова протягом усієї трапези. Я сховавсь у своїй кімнаті, сидів там у гіркому роздумі і не показався б більше звідти, якби мене не розшукали кузини та не запросили піти разом з ними і їх братами провести Анну, а заодно провідати вчителя. Бачачи, як мені ніяково та соромно, вони хотіли допомогти мені й поводилися зі мною якомога дружелюбніше; вони чудово знали, що, за поняттями нашого віку, мені не слід було йти з ними, якщо Анна ображена, але вони прагнули зам’яти той безглуздий вчинок.