Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Він бував в оселі мого дядька, чиї дочки і сини, а також численні гості виявляли жвавий інтерес до його витівок. Я прилаштувався до цього філософа: мене приваблювали як його просторікування, так і його войовниче жінконенависництво, яке припало мені до смаку внаслідок ускладнень, що виникли у мене з дівчатами. Ми подовгу прогулювалися з ним, і він викладав мені по черзі всі філософські системи так, як сам їх розумів і як вони могли бути доступні моєму розумінню. Все це уявлялося мені найвищою мірою важливим, і дуже скоро я слідом за ним перейнявся повагою до всіх теорій і до всіх мислителів незалежно від того, схвалювали ми їх чи ні. У питанні про християнство ми незабаром досягли повної одностайності й навперебій паплюжили попів і всіляких священнослужителів; проте коли справа дійшла до того, що мені потрібно було відмовитися від Господа Бога й від безсмертя і мій філософ зажадав цього, навівши мені низку дуже безсоромних доводів, я настільки ж безсоромно розсміявся йому в обличчя, і мені навіть не спало на думку, що необхідно ґрунтовно продумати його твердження. Я сказав, що в кінцевому рахунку в основі кожної філософської системи, хоч якою б убивчо логічною вона була, лежить настільки ж велика і настільки ж страшлива містика, як учення про троїстість Божества, і додав, що не хочу знати нічого іншого, крім своїх особистих природжених переконань, і що жодна людина на світі не змусить мене відмовитися від них. До того ж я сказав, що не знав би, як мені взагалі бути без Бога, і що Боже провидіння дуже й дуже знадобиться мені в житті, – до цих переконань мене приводило і якесь художнє чуття. Все, що створюють люди, набуває сенсу і значення лише завдяки тому, що у них була мета, що їх творіння – справа людського розуму та вільної волі, а тому і природа, до якої я звертаюся, може лише тоді мати в моїх очах цінність, якщо я буду розглядати її як творіння істоти, яка однаково зі мною сприймає і творить у передбаченні мети. Ці пронизані сонцем букові дерева лише тоді стають для мене предметом захоплення, коли я уявляю собі, що вони створені почуттям радості та краси, яке подібне до мого.

– Погляньте на цю квітку, – сказав я філософу, – хіба можна собі уявити, що ця дивовижна симетрія, ці з такою точністю розподілені крапочки та зубчики, ці білі та червоні смужки, цей крихітний золотий віночок тут посередині – все це не було заздалегідь обдумано? І яка вона хороша, яка чарівна, ця квітка, – адже це поема, це витвір мистецтва, це усмішка небес, їх багатобарвний духмяний жарт! Ні, таке не створюється само собою!

– Принаймні квітка гарна, – зауважив філософ, – створена вона ким-небудь чи ні! Але запитайте її, й вона нічого вам не відповість, у неї навіть і часу немає для цього, вона мусить цвісти, і їй немає діла до ваших сумнівів! Бо все це тільки сумніви, всі ці ваші викладки, сумніви щодо Бога та пусті сумніви щодо природи. А мені стає нудно, як тільки до вух моїх доносяться сумніви, та ще сумніви чутливого юнака!

Цей козир він привласнив собі у старших, слухаючи їхні суперечки, і, так само як інші запозичені ним фехтувальні прийоми, використовував його проти мене з такою спритністю, що врешті-решт я був побитий. На закінчення суперечки він незмінно заявляв, що я ще не розумію суті речей і ще не вмію правильно мислити. Ці заяви дратували мене, й іноді наші прогулянки завершувалися лютою сваркою. Але ми завжди знову вступали в союз, коли зустрічалися з дівчатами, і нам, атакованим зусібіч, належало витримати спільну боротьбу. Спочатку ми переможно відбивали наших супротивниць саркастичними зауваженнями; а коли вони, вже знесилені, ще дужче шаленіли, словесний поєдинок змінювався військовими діями; якась дівиця починала з того, що ненавмисно виливала одному з нас на голову склянку води; вслід за цим ми починали ганятися одне за одним по саду і по всьому будинку.

До нас швидко приєднувались інші хлопці – хіба вони могли пропустити таку нагоду й не повоювати з п’ятьма або шістьма розгніваними дівчатами? Ми кидалися фруктами, шмагали одне одного вирваними із землі стеблами кропиви, билися врукопашну, намагаючись зіштовхнути одне одного в воду, – і я вельми дивувався тому, як відчайдушно чинять опір навіжені дівиці. Коли я з усієї сили утримував таку дикунку обома руками, міцно обхопивши її, щоб вона не могла мене вдарити, то я чесно й хоробро бився, не шукаючи побічних вигод від свого становища і не замислюючись про те, що стискаю в обіймах дівчину. Наші сутички завжди відбувалися за відсутності Анни; але одного разу суперечка розгорілася при ній, вона виникла несподівано, й Анна спробувала відразу ж сховатись, але я, пустившись щосили наздоганяти одну з дівчат, аби покарати її за злісну підступність, раптово помилково схопив у свої обійми Анну й відразу ж перелякано опустив руки.