Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Чим войовничішим я був, коли поруч зі мною стояв філософ, тим боязкішим ставав, опинившись наодинці з дівчатами; мені залишалося тільки одне – покірно схилятися перед долею. Філософ не боявся цього хрещення вогнем, іноді він безстрашно відбивався від натиску мало не дюжини молодих і літніх чортиць; вони люто обробляли його кулаками та язиками, а він кидав їм в обличчя вислови з Біблії та різноманітні світські доводи, ганьблячи жіночу стать, – от коли він відчував справжнє захоплення перемогою. Я поводився не так: я відразу ж відступав із поля битви, якщо бачив, що справа повертає на погане, або прикидався готовим не тільки вислухати їх, але й дозволити обернути себе в іншу віру. А коли я залишався віч-на-віч із дівчиною, негайно ж укладалося перемир’я, й я відчував, що ось-ось зраджу нашу справу та здамся на милість противника. Поводячись скромно та доброзичливо, я розраховував поступово прийти до того, щоб поговорити віч-на-віч і з Анною; з дурного розуму свого я думав, що найкраще доб’юся мети складним, обхідним шляхом, розмовляючи з іншими дівчатами, замість того щоб просто взяти Анну за руку й заговорити з нею. Але останнє здавалося мені абсолютно недосяжним, здавалося неможливою, нездійсненною мрією; я, мабуть, радше поцілував би дракона, ніж так легковажно переступив би через рубіж, а тим часом справа, можливо, була саме в тому, щоб поцілувати дракона, тобто вимовити перше слово, яке б розвіяло чаклунські чари та звільнило прекрасну діву – Довірливість.

Але хто ж міг це знати! І чи не краще синиця в руках, аніж журавель у небі? Чи не краще зберегти можливість цих мовчазних зустрічей, аніж, образивши її самолюбство, навіки розлучитися з нею? Я все більше ніяковів і врешті-решт був зовсім нездатний, звернувшись до Анни, сказати їй хоча б наймалозначніші слова, а позаяк і вона ніколи не заговорювала зі мною, сталося, що після однієї такої довгої та безмовної зустрічі ми ніби перестали існувати одне для одного, хоча й не уникали зустрічей. Вона приходила до нас так само часто, як раніше, й іноді заставала мене вдома, а я, як і раніше, провідував її батька і, дивлячись на неї, думав, що вона весело займається домашніми справами, не помічаючи мене. І все ж мені здавалося дивним, що ніхто не примічає дивацтв нашої поведінки, хоча всім уже мусило б кинутись у вічі, що ми не розмовляємо одне з одним. Цього літа моя старша кузина, Марґо, стала нареченою молодого мірошника, що зажив собі слави хвацького кавалериста; середня, Лізетта, відкрито приймала залицяння одного багатого селянського синка, а молодшу – дівчисько шістнадцяти років, яке в наших сутичках було завжди завзятіше й непримиренніше за всіх, ми після однієї з найзапекліших баталій застукали в альтанці, де вона цілувалася з філософом; усе це призвело до того, що хмари ворожнечі розсіялися, встановився загальний мир, і тільки між мною й Анною, що ніколи не воювали одне з одним, не було миру або, вірніше, мир був, але дуже вже тихий; наші відносини не змінились. Анна скинула з себе вишукані манери, які їй прищепили за кордоном, і знову стала веселішою та невимушенішою, але вона залишалася ніжною і тендітною дитиною, неговіркою та дратівливою, від образи вона часто червоніла, й особливо за останній час я почав помічати, що вона горда і вперта. Але тим закоханішим ставав я з кожним днем, і думки мої були зайняті тільки нею. Залишаючись на самоті, я відчував себе нещасним і похмуро блукав лісами та горами, а позаяк мені до того ж здавалося, що тільки мені й потрібно приховувати свої думки, то я волів блукати на самоті, задовольняючись своїм власним товариством.

Озброївшись етюдником, я цілі дні проводив у лісовій гущавині, проте з натури я писав мало; знайшовши в лісі затишне місце, де ніхто не міг мене дістати, я витягував із теки аркуш відмінного англійського паперу і по пам’яті писав аквареллю портрет Анни. Сидячи з малюнком на колінах біля дзеркально гладенького озерця, під покровом густого листя, я відчував справжнє блаженство. Малював я кепсько, тому малюнок виходив дещо химерним, проте завдяки певній вправності автора та яскравості накладених ним фарб усе в цілому мимоволі приваблювало погляд. Щодня, крадькома або відкрито, я вдивлявся в Анну і потім виправляв свою картину, поки нарешті не домігся схожості. Я писав її на повний зріст – вона стояла посеред клумби з квітами, і високі стебла та голівки квітів тяглися до синього неба вслід за високо піднесеною головою Анни; верхній край малюнка був заокруглений і обвитий кучерявими рослинами, а на гілках сиділи яскраві птахи та метелики, барви яких я ще посилив золотистими відблисками. Для того щоб ретельно виписати все це, а також убрання Анни, яке я прикрасив безліччю вигадливих візерунків, довелося потрудитися чимало днів; я провів їх у лісі, насолоджуючись своєю роботою, і лише зрідка переривав її, щоб пограти на флейті, яку завжди носив із собою. Вечорами після заходу сонця я теж часто виходив на прогулянку з моєю флейтою, піднімався високо в гору, звідки видно було розташоване в низині озеро і біля нього – будиночок учителя, і тоді в нічній тиші, під сяючим місяцем, лунали мої імпровізовані наспіви або сумний любовний романс.