Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тим часом дотепність мою було вичерпано, і я шукав шляхів, аби по-доброму покинути альтанку. Відваживши ще один жартівливий уклін, я попрощався. Дівчата відпустили мене, проводжаючи іронічно ввічливими присіданнями. Іронію було викликано враженим їх жіночим самолюбством, тому що їм не вдалося приборкати і підпорядкувати мене, а ввічливість – тією повагою, яку їм навіяли мої відповіді, бо, хоча малюнок, так само як і списаний мною аркуш, ясно свідчили про особливу мою прихильність до Анни, я, незважаючи на громадський характер наших переговорів, зумів так зберегти свою таємницю, що під личиною веселого жарту зберіг на майбутнє цілковиту свободу дій не тільки для себе, а й для Анни.

Найвищою мірою задоволений, я вирушив у свою кімнатку під дахом і провів там цілу годину в стані блаженної мрійливості. Анна здавалася мені більш чудовою, більш гідною любові, ніж будь-коли. Всі мої помисли були поглинені нею, я немов зрікся самого себе, вона здавалася мені такою тендітною, що викликала ніжне співчуття в мені. Я не зміг довго всидіти на місці; вересневе сонце вже заходило, мені хотілося провести Анну додому вперше після чудесних часів дитинства. Але вона вже пішла, вирушивши через гору одна; кузини збиралися додому й, укладаючи вишивання, дивилися на мене з байдужим спокоєм; а я глянув на спорожнілий стіл, але, остерігшись з’ясувати, чи взяла Анна з собою мій папір, пішов понуро блукати по долині у бік лісу.

У наступні дні Анна не з’являлась у нас, а я не наважувався йти до вчителя. Тепер у неї було моє письмове освідчення, й мені здавалося, що відтепер ми обоє втратили свободу і що це поклало край простоті й безпосередності наших відносин, – я надто добре відчував, що освідчення було вирвано у мене насильно. Так ішли день за днем, і вже знову почала зникати моя раптово набута впевненість, тим більше що про подію в альтанці ніхто не згадував і ніяких наслідків вона не мала. Я вже знову ледь було не закрив наглухо своє серце, як раптом настав день іменин учителя, який я в скрутну хвилину закликав собі на допомогу. Кузини заявили, що під вечір ми всі разом вирушимо привітати його. Ось коли я нарешті знову побачив мою картину, – її було вставлено у вишукану рамку. Цю вишукану рамку, якій було, мабуть, років сімдесят і яку дівчата зняли з якоїсь зіпсованої гравюри, було зроблено з вузьких планок, обклеєних черепашками, що наполовину прикривали одна одну. По внутрішньому краю рамки було пущено тонкий ланцюжок із квадратними ланками, по зовнішньому краю – нитку з намистинками. Сільський скляр, який був на всі руки майстер і особливо вміло наводив новий лак на старовинні шкатулки, надав черепашкам рожевого глянцю, позолотив ланцюжок, побілив намистинки, вставив у рамку нове скло, – і я з подивом побачив мій малюнок у всьому цьому блискучому оформленні. Портрет викликав захоплення всіх сільських його глядачів, яких особливо вразили мої квіти і птахи, а також золоті пряжки та коштовні камені, що прикрашали Анну та її одяг. Усе дивувало їх, – і те, з якою старанністю написане її волосся, і її білий збористий комірець, і її блакитні очі, й рожеві щоки, і яскраво-червоний рот; усе це цілком відповідало буйній уяві глядачів, їх погляди раділи розмаїттю всіх цих рис. Обличчя було написано майже без тіней, однією світлою фарбою, що особливо сподобалось їм, хоча єдиною причиною цього уявного достоїнства була моя безпорадність.

Коли ми пустилися в дорогу, мені довелося самому нести свій твір, і коли промені сонця падали на блискучу поверхню скла, вони висвітлювали кожну рисочку мого малюнка. Оглядаючись на мене, дівчата відпускали отруйні жарти; справді, я намагався не пошкодити рамку і так дбайливо притискав до себе свою ношу, що здавалося, ніби я несу не картину, а ікону. Одначе радість, яку виявив учитель, із лишком винагородила мене за все, в тому числі й за втрату картини, – я вже твердо вирішив написати для себе нову й набагато кращу. Я був воістину героєм дня. Мою картину довго розглядали, а потім поставили її над софою в залі з органом, де в напівтемряві вона була схожа на зображення якоїсь легендарної святої.

Але все це тільки ускладнило моє зближення з Анною; використовувати нові обставини, щоб здружитися з нею, було неможливо; я розумів, що саме тепер вона мусить поводитись у вищій мірі стримано і що, коли юнак із такою певністю виявляє дівчині свою прихильність, це вже не жарти. Тим тісніше я зійшовся з учителем, із яким у нас часто тепер виникали дискусії. Коло його знань охоплювало головним чином галузь християнської моралі, яку він тлумачив почасти в освіченому дусі, почасти ж у дусі містичної побожності, причому на чільне місце він ставив принцип довготерпіння та любові, що ґрунтується на самопізнанні та на вивченні Бога і Всесвіту. Тому вчитель був добре обізнаний із працями та творами релігійних мислителів різних націй, він мав унікальні книги, знамениті праці цього виду, і вони чудово задовольняли його духовні потреби. У цих книгах було багато прекрасних і повчальних думок, і я скромно та захоплено слухав його міркування, бо прагнення до правди і добра здавалося мені найважливішим. Я заперечував лише проти того, що вчитель розглядає християнську релігійність як єдине джерело добра на землі. Це викликало у мене болісний внутрішній розлад. Самого Христа я любив, хоч і вважав, що досконалість цієї особистості являє собою плід легенди, але я відчував ворожість до всього, що іменується християнством, навіть не знаючи як слід – чому, і відчував задоволення, усвідомлюючи цю свою ворожість; бо скрізь, де я бачив вияви християнства, я не знаходив для себе нічого, крім сірих і непривабливих абстракцій.