Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одразу ж слідом за вченням про гріх ішло вчення про віру, як спокуту всього гріховного; це, по суті, й було головною темою всіх занять; незважаючи на всі міркування про те, що людина має здійснювати добрі справи, рефрен завжди залишався один і той же: лише віра дарує блаженство! І ось, аби довести це нам, близьким до повноліття молодикам, духовний отець застосовував усе можливе красномовство, сповнене притягальної сили та видимої розумності. Якщо я піднімуся на найвищу гору й візьмуся рахувати на небосхилі зірку за зіркою з точністю, з якою люди підраховують свою платню, це не буде заслугою віри, і якщо я стану на голову і знизу буду розглядати чашечку конвалії, я не зможу відкрити нічого похвального у вірі. Той, хто в щось вірить, може бути хорошою людиною, але і той, хто не вірить, також може виявитися не менш хорошим. Якщо я сумніваюся в тому, що двічі по два – чотири, то від цього в співвідношенні цих чисел нічого не змінюється, а якщо я вірю, що двічі по два – чотири, то мені нема чого особливо цим пишатись, і ніхто не стане мене за це звеличувати. Якби Бог створив землю і населив її мислячими істотами, а сам після цього закутався в непроникне покривало, надавши створеній ним породі потопати у злиднях і гріхах, а потім відкрився б окремим істотам у неймовірній і чудовій формі та послав людям при незбагненних розумом обставинах спасителя, поставивши, одначе, порятунок і блаженство всіх земних створінь у залежність од віри в ці таємничі обставини, й якби він усе це зробив тільки для того, щоб у нього вірили, – він, який і без того міг би почуватися впевненим у собі самому, – якби все це було дійсно так, то ця історія була б усього лише майстерно розіграною комедією, яка змусила б мене ставитися до буття Бога, світу й себе самого без усякої радості й задоволення. Віра! О, яким невимовно дурним здається мені це слово! Так названо найбезглуздіший винахід, який зроблено людським розумом у мить найтупішого баранячого смирення! Якщо я потребую буття і провидіння Господнього, якщо я впевнений у ньому, яким же далеким є моє почуття від того, що зветься вірою! Я твердо знаю, що провидіння сяє наді мною, мов зірка, яка здійснює свій шлях незалежно від того, бачу я її чи не бачу. Бог відає, бо він всезнаючий, кожну думку, що народжується в мені, він знає ту, що їй передувала, він бачить і ту, в яку вона перейде. Він визначив наперед шлях усім моїм думкам, і шлях цей так само незмінний, як шлях, здійснюваний зірками і кров’ю. Значить, я можу сказати: хочу зробити це і не робити того, хочу бути добрим чи обійтися без доброти, – і все це я можу виконати, якщо буду вірним своєму рішенню і впертим у його здійсненні. Але я не можу сказати: хочу вірити чи хочу не вірити; хочу залишитися сліпим і глухим до цієї істини чи хочу прийняти її в свою душу! Я не можу навіть благати про віру, бо те, у що я не вірю, не може бути для мене бажаним, – адже навіть нещастя, усвідомлене мною, залишає мені можливість дихати і боротися, тоді як блаженство, якого я б не розумів, забирало б у душі моєї останні сили й останні краплі повітря.

І все ж у словах «лише віра дарує блаженство» міститься щось глибоке і правдиве, оскільки воно виражає почуття невинного і наївного задоволення, що охоплює людей, які охоче й легко вірять у добро, красу та чудеса, на відміну від тих, хто зі злості, запеклості або себелюбства бере під сумнів і заперечує все, що йому підноситься як добре, прекрасне і чудесне. Тих, кого легко підпорядковує собі релігійна віра і хто має це миле і добродушне легковір’я, можна по праву назвати блаженними, тоді як невіру, що виникає з протилежних джерел, може бути з цілковитою підставою названо ворожою блаженству. Одначе з власне догматичним вченням про віру і те й інше не мають нічого спільного. Бо точно так, як зустрічаються віруючі християни, що в усіх справах, окрім релігійних, виявляються найнуднішими скигліями і скептиками, так трапляються і нехристияни й навіть атеїсти, які з відкритою душею готові прийняти все, що обіцяє їм надію та радість; із останніх люблять насміхатись їхні релігійні противники, іронічно звинувачуючи їх у тому, що вони сприймають, мовляв, усяку оманливу видимість за чисту монету й мають ілюзії, не бажаючи вірити лише у велике та єдине. Так перед нашими очима розігрується комічне видовище: люди, цілком поглинуті абстрактними теоріями, дорікають кожного, хто вірить у таку собі реально досяжну Красу і в реально досяжне Добро, в тому, що він – абстрактний теоретик. Якщо хочеш пізнати значення справжньої віри, треба шукати її не у правовірних церковників, які все стрижуть під одну гребінку і відкидають тому всяку своєрідність, а у тих нікому не підлеглих дикунів віри, які, об’єднуючись у сектах або тримаючись поодинці, бродять за межами церковних стін. Бо саме тут виявляються справжні рушійні пружини і сама сутність доль і характерів, які допомагають охопити створення історичних сил, яке розрослось і зміцнилось.