Готфрид Келлер - Зелений Генріх

У нашому місті жив якийсь приїжджий на прізвище Вурмлінґер, який полюбляв розповідати довірливим співрозмовникам небилиці й усілякі дурниці, щоб потім познущатися з легковір’я слухачів, розкривши свій обман. Хоч яку б історію розповідали йому, він заперечував її, але при цьому найпідступнішим чином виставляв на сміх прямодушність співрозмовника, як висміював і прямодушність тих, хто вірив йому. Чоловік цей не з’їв і хлібної крихти, яка не далася йому брехнею, бо він волів би померти голодною смертю, ніж скуштувати чесно заробленого хліба. Він полюбляв стверджувати, що хліб лише тоді гарний, коли поганий, і незмінно поганий, коли гарний. Узагалі всі прагнення його були спрямовані на те, щоб здаватися не тим, чим він насправді був, а це вимагало безперестанного вдосконалення прийомів, і так виходило, що він, який, по суті, ніколи нічого не робив і ніякої користі не приносив, був постійно зайнятий якимись складними комбінаціями. Ходив він крадькома й підслуховуючи, частково для того, щоб вловити відповідний момент для своїх дивацтв, почасти – щоб виявити слабкі сторони в людях, бо одним із його улюблених занять було викривати весь світ у брехні та обмані. Важко було уявити собі видовище більш смішне, ніж те, коли він, одійшовши навшпиньках від дверей, під якими підслуховував, раптом випростувався, витягувався по швах, витріщався й у пихатих виразах прославляв власну відвертість, чесність і беззлобну прямоту. Чудово усвідомлюючи, що всім навкруги все вдавалося краще, ніж йому, він постійно відчував жорстоку заздрість, яка пожирала незгасним вогнем його душу і виявлялася в тому, що кожним третім його словом було «заздрість». Йому здавалося, що він являє центр Всесвіту, і тому в кожному листочку, який шелестів не так, як йому цього хотілося, він убачав заздрісного ворога, бо йому здавалося, що весь світ – це темний ліс, що його хитає заздрість.

Якщо йому заперечували, він приписував це заздрості; якщо співрозмовник мовчав під час його слововивержень, він упадав у лють і, насилу дочекавшись, поки той піде, звинувачував його в заздрості, – так що вся його мова, пересипана словом «заздрість», перетворювалася, по суті, на пісню самої заздрості. Отже, він був особистим запеклим ворогом правди і вільно дихав тільки в її відсутність; так миші у відсутність кішки пускаються у веселий танок по столу. Але правда помстилася йому найпростішим чином. Головне зло полягало в тому, що він іще в череві матері побажав бути розумнішим її, – внаслідок цього він міг легко жити тільки тоді, коли йому не потрібно було вірити словам інших людей і в той же час коли інші люди вірили йому. Звісно, він міг удавати, що справа йде саме так; так він і чинив, і вже це являло собою сплетіння безлічі дрібних вигадок і головну його брехню, проте доказ справжнього співвідношення речей занадто явно виявлялося в сміху оточення. Тому він знайшов собі опору в тому вченні, прапором якого є безумовна віра. Вже лише те, що передовий напрямок часу відвернувся від віри і більшість мислячих людей, навіть і не висловлюючись прямо проти неї, відмовилося від релігії на користь вивчення і пізнання, – вже саме це стало для нього достатньою підставою, щоб рішуче протиставити себе цьому напрямку й заявити при цьому, що всі живі сили сучасності роблять ставку на оновлену віру, бо він не міг ні за яких обставин обійтися без брехні. Ті, хто дійсно вірив, наганяли на нього нудьгу, йому до них не було ніякого діла, і тому його не можна було ніколи зустріти ні в церкві, ні на молитовних зборах. І найбільше він спілкувався з невіруючими. Звісно, його турбувало не їх душевне зцілення, хоча він займався ними з явним квапливим занепокоєнням. Жахало його ось що: якщо він одного разу заявив, що вірує, то всі невіруючі мусять бути, з його точки зору, ослами; якщо ж люди не візьмуть ці його слова на віру, тоді його самого можуть вважати за осла. І справді, всю злощасну релігійну суперечку можна було б назвати «ослиною суперечкою», бо з тисячі фанатиків, які крокують по коліно в крові в ім’я своїх релігійних уявлень, дев’ятсот дев’яносто дев’ять порушували мир і розпалювали багаття тільки тому, що їм у впертості переслідуваних чулося звучання слова «осел», яке немовби вимовлялося на їх адресу. Вурмлінґер ні до чого не відчував такої ненависті, як до сумлінного, чесного наукового дослідження та до наукових відкриттів; коли доходили звістки про результати таких досліджень, він одбивався від них руками й ногами і намагався їх висміяти, а коли чутки виявлялися правильними і наукове відкриття ставало зримим для всіх, коли його можна було помацати скрізь і всюди, – тоді він шаленів і, всупереч будь-якій очевидності, називав його брехнею. Таблицю множення і хімічну реторту він ненавидів і боявся їх, як чорт – молитви та купелі, проте і природа, посміюючись, мстилася йому. Бо, висловлюючи недовіру до наших п’яти почуттів, він намагався збільшити їх число і тим самим у новому світлі пояснити світ християнських чудес. Коли ж йому доводили, що цим він входить у суперечність із духом християнського віровчення, і посилалися на Новий Завіт, він заявляв, що плює на Новий Завіт, що у нього є власна голова на плечах, – і все це він говорив через мить після того, як називав той же Новий Завіт великою книгою життя. Незважаючи на все це, він вірував щиро (бо кожна людина має ж схилитися в якийсь бік), він вірував тим щиріше, що предмет віри був несповідимий, незбагненний і потойбічний, а до того ж, бачачи, що розум його збанкрутував, він поступово ставав безпорадним і слізливим.