Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Вільнодумство мого батька в релігійних питаннях було переважно спрямоване проти безглуздостей ультрамонтанства, нетерпимості та закостенілості ортодоксальних реформаторів, свідомого одурманення та всякого святенництва, – тому він досить часто вимовляв слово «піп». Але гідних священиків він поважав і охоче виявляв до них шанобливість, навіть якщо це був найбільш архікатолицький, але преславний священик, він із особливим задоволенням схилявся перед ним, – у лоні цвінгліанської церкви він завжди почувався в цілковитій безпеці. Образ гуманного і вільного реформатора, полеглого на полі битви, був для батька мого опорою та надією. Я ж тепер стояв на іншому ґрунті й відчував, що, за всієї моєї поваги до реформатора та героя, не можу бути тієї ж віри, що і мій батько, але при цьому був абсолютно впевнений, що він виявив би повну терпимість і повагу до незалежності моїх переконань. Це мирне розмежування між батьком і сином у релігійних переконаннях я обмірковував, сидячи в церкві, уявляючи собі батька живим і ведучи з ним уявну розмову. А коли вся громада затягла його улюблену різдвяну пісню: «Господь сказав:“Хай буде світло”!» – я теж заспівав замість батька мого, заспівав голосно і радісно, хоча мені й нелегко було потрапляти в тон; справа в тому, що праворуч мене стояв коваль, а ліворуч – немічний ливарник, які весь час якимись химерними трелями намагалися збити мене, і робили це тим більше голосно і зухвало, чим наполегливіше я тримався свого. Потім я почав уважно слухати проповідь, критично оцінюючи її, і визнав її вельми непоганою; чим ближче був кінець церемонії, чим ближче була моя свобода, тим кращою я вважав проповідь і подумки погоджувався зі славним добрягою пастором.

Мені було все веселіше на душі; нарешті почалося причастя. Я уважно стежив за обрядом, намагаючись запам’ятати все в точності, бо сподівався ніколи більше не бути присутнім при цій церемонії. Хліб – це білі скибочки розміром і товщиною з гральну карту, схожі на блискучий папір. Їх випікає паламар, а діти купують у нього обрізки, – вони люблять ці безневинні ласощі, й я сам не раз купував у нього повну шапку, а потім дивувався, як мало їжі виявлялося там насправді. Численні церковні служки йдуть по рядах і роздають хліб, молільники відламують від нього кутик і передають скибочку далі, тим часом як інші служки роздають дерев’яні чаші з вином. Багато людей, особливо жінки й дівчата, зберігають тоненьку, як листочок, скибочку хліба, щоб закласти її в молитовник. На одному такому листочку, виявленому мною в молитовнику моєї кузини, я одного разу намалював великоднього агнця й амура, який їде на ньому верхи, за що був підданий допиту і дістав сувору догану. Тримаючи тепер у руках кілька таких листочків, я згадав про цю історію й не міг не всміхнутися. Я навіть відчув хвилинну спокусу зберегти листоподібну скибочку, щоб зобразити на ній щось веселе на згадку про моє розставання з церквою. Але я згадав, що перебуваю на батьківському місці, й передав хліб далі, поклавши до рота маленький шматочок – останній спогад про дитинство та дитячі ласощі, які я колись купував у паламаря.

Коли чаша опинилася в моїх руках, я, перш ніж випити, уважно подивився на вино; але вигляд його не справив на мене ніякого враження, я відпив ковток і передав далі. Поки я ковтав вино, мої думки були вже по дорозі додому, я нетерпляче м’яв оксамитовий берет і ледве дочекався кінця служби, тому що від довгого стояння у мене почали сильно мерзнути ноги.

Коли нарешті відчинилися церковні двері, я швидко і вправно протиснувся крізь натовп. Не показуючи оточенню радості від здобутої свободи і нікого не штовхаючи, я все ж, незважаючи на свою стриманість, першим опинився на неабиякій відстані від церкви. Тут я почав чекати матінку, яка незабаром з’явилась у натовпі й вийшла мені назустріч у своєму смиренному чорному вбранні; я вирушив із нею додому, нітрохи не турбуючись про своїх товаришів по вивченню духовних наук. Серед них не було жодного, з яким би я зблизився, багатьох із них я з того часу так жодного разу і не зустрічав. Прийшовши в нашу теплу кімнату, я із задоволенням кинув молитовник убік, а матінка пішла поглянути на їжу, яку зранку поставила в піч. Сьогодні обід мав бути таким щедрим і святковим, якого наш стіл не бачив зі смерті батька; матінка запросила одну бідну вдову, яка надавала їй безліч дрібних послуг, і та з’явилася до обіду без запізнення. На Різдво до столу завжди подається спершу кисла капуста, і ось її було поставлено разом зі смачною свинячою грудинкою. Обговорення останньої надало жінкам відмінну тему для розмови. Вдова була настільки ж добродушної, наскільки й галасливої вдачі; коли на стіл було поставлено маленьке блюдо з паштетом, вона сплеснула руками, заявляючи, що не доторкнеться до нього, що порушити його було б дуже шкода. І, нарешті, з печі з’явився смажений заєць – дар мого дядька, присланий із села. Про зайця вдова заявила, що його слід зберегти в недоторканності до другого дня свята, – і без нього в нас уже всього більш ніж достатньо. Проте ми їли, і всього покуштували, й довго сиділи за столом, слухаючи вдовицю. Вона урізноманітнила застільну бесіду розповідями про свою долю та широко відчинила перед нами шлюзи свого серця. Багато років тому вона була всього лише рік заміжня за абсолютно нікчемним чоловіком; він покинув її, залишивши сина, якого вона з превеликими труднощами виростила; тепер він став підручним у сільського кравця, тоді як мати сама заробляла собі на хліб, тягаючи воду те перучи білизну. Вона так описувала свого чоловіка, якого називала шолудивим псом, що ми сміялися до кольок; але ще смішнішою виявилася розповідь про її стосунки з сином. Хоча вона презирливо і називала його виродком шолудивого пса, проте син був єдиним предметом її любові й турботи, – і тому вона в розмові постійно поверталася до нього. Вона віддавала йому все, що могла, і саме мізерність цих дарів, які вона з такими зусиллями добувала, не могла не зачепити нас, і в той же час ми не могли не сміятися, коли вона з благодушною хвалькуватістю перераховувала «жертви», які приносила синові. На минулий Великдень, розповідала вона, син отримав від неї червоно-жовту ситцеву шийну хустку, на Трійцю – пару черевиків, а до Нового року вона приготувала пару вовняних панчох і хутряну шапку, і все це йому – паршивому хлопчиську, бовдуру, молокососові! За три роки він поступово вивудив у неї цілих два луїдори, цей чистун, цей жалюгідний травоїд. Але на все це він мусить надіслати їй розписки, тому що, провалитись їй на цьому місці, її чоловікові, цьому втікачеві шахраєві, якщо тільки він хоча б раз покажеться, доведеться відшкодувати їй кожен ліар. А розписки сина, цього бовдура, о, вони мають чудовий вигляд, адже він пише краще за державного канцлера! А на кларнеті він грає, як соловей, – так грає, що хочеться плакати, коли його слухаєш. І все-таки він жалюгідний нікчема, у нього нічого не виходить, а яку силу-силенну шпигу з картоплею він жере, коли зі своїм господарем іде до мужиків, і нічого ж йому не допомагає, він однаково такий же худий, зелений і блідий, як огірок. А тут іще йому раптом засіла в голову думка одружитись, адже йому вже тридцять років. Але вона в цей час якраз сплела для нього пару шкарпеток – так от, вона взяла їх, прихопила ще й ковбасу та помчала в село, щоб вибити з нього дур. Він іще й ковбаси не доїв, як одумався і скорився. А потім як красиво він грав на кларнеті! Він здорово шиє та кроїть, але ж і батько його не якийсь там телепень… А які він уміє виробляти колінця! Але в цих хлопцях сидить сатана; такого молодика, чепуруна пустоголового, треба тримати в шорах, і з одруженням – обережніше. Вона безперервно і на всі лади в найнепомірніших висловах розхвалювала обід і тільки шкодувала, що не може нічим почастувати свого шибеника, хоча він нічого такого і не заслужив. У проміжках вона розповіла про три чи чотири кравецькі сім’ї, в яких служив син, про невинні домашні розлади, про веселі пригоди в селах, де кравцювали майстер із підмайстром, – так що наш обід був приправлений долями величезної кількості людей, які й не здогадувалися про це. Після обіду вдова, розвеселившись од кількох склянок вина, взяла мою флейту й намагалася дути, але потім віддала її мені й попросила зіграти який-небудь танець. Я виконав її прохання, і вона, піднявши пальцями кути свого недільного фартуха, почала кокетливо кружляти по кімнаті. Ми реготали без угаву, й були всі дуже задоволені. Вона сказала, що танцює вперше з дня свого весілля. То був усе ж кращий день її життя, хоча наречений і виявився шолудивим псом. І на закінчення вона мусила з удячністю визнати, що Господь Бог був завжди до неї милостивий, дбав про шматок хліба для неї й навіть іноді приділяв їй годинку-другу для веселощів. Адже ось учора ще вона ніяк не могла уявити, що так приємно проведе Різдво. Це дало привід обом жінкам перейти до більш серйозних міркувань, а я при цьому почав обдумувати життя бідної вдови, яка мріє зробити зі свого сина справжнього чоловіка і вміє тільки плести йому шкарпетки. Я мусив зізнатися собі й у тому, що мої життєві обставини, які часто здавалися мені бідними та жалюгідними, являли собою чарівну казку в порівнянні з тією убогою занедбаністю та роз’єднаністю, в яких перебували вдова та її нещасний худий син.