Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Потім у мене знову виявилася сила-силенна роботи на селі; з декількома пакетами фарби та величезними пензлями вирушив я за місто, щоб розписати фасад одного нового селянського будинку й за допомогою строкатих розписів і висловів перетворити його на оселю Штауффахера; тут не тільки мала відбутися сцена розмови між Штауффахером і його дружиною, – сюди мав прискакати сам деспот, аби виголосити свою злобну тираду.

У будинку дядечка, де мені, по суті, довелося всім керувати, я всіляко прагнув надати костюмам синів вірний історичний колорит і утримати дочок від бажання вбратися на сучасний лад. За винятком нареченої, всі діти мого дядька хотіли брати участь у виставі та вмовляли Анну, яку до того ж запрошували організатори вистави. Одначе вона довго не погоджувалась, як мені здається, не тільки з боязкості, а й з гордості, – поки вчитель, якого давно вже надихала думка про необхідність облагородити старовинні грубі ігри, рішуче не закликав її внести в цю справу і свою лепту. Але тут-то і виникало головне питання – кого їй було грати? Її витонченість і освіта могли тільки прикрасити наше святкування, але ж усі великі жіночі ролі вже було віддано юнакам. Я, одначе, вже давно дещо для неї придумав та легко довів правильність своєї пропозиції кузинам і вчителю. Хоча роль Берти фон Брунек цілком випадала з вистави, Берта все ж могла, як німа особа, прикрасити собою почет Геслера. Народна уява зазвичай малювала почет збіговиськом дикунів, а самого тирана нагороджувала страхітливою та смішною фізіономією. Я домагався, щоб на цей раз було не так, щоб поява тирана було блискучим і грандіозним видовищем, бо перемога над жалюгідним противником не могла принести слави. Сам я взяв на себе роль Руденца. Його взаємини з Аттінгаузеном теж випали із п’єси, і тільки насамкінець йому належало перейти на бік народу, так що ця роль надавала мені багато свободи, час для допомоги іншим і можливість мало говорити. Один із моїх двоюрідних братів грав Рудольфа Ґарраса, і, таким чином, Анна могла перебувати під охороною двох родичів. У нашому будинку не знали Шиллера в повному виданні, й навіть учитель не читав цього поета, бо освіті його було дано інший напрямок. Так що жодна душа не підозрювала про ті відносини, які я мав на увазі, пропонуючи Анні роль Берти фон Брунек, і Анна безтурботно попалася в розставлену мною пастку. Найважче було навчити її їздити верхи. У стайні мого дядька стояв сумирний і гладкий білий жеребець, який ніколи не образив навіть мухи; на ньому мій дядько урочисто об’їжджав свої володіння. Там же у стайні лежало старовинне дамське сідло. Його обтягнули червоним плюшем, знятим із якогось поважного крісла; коли Анна вперше сіла на коня, вона швидко з ним освоїлась, особливо завдяки порадам досвідченого кавалериста, сусіда-мірошника; наприкінці Анна по-справжньому приохотилася до дядькового скакуна. Величезну світло-зелену гардину, що колись оточувала ліжко з балдахіном, було розрізано й перетворено на амазонку. Крім того, в учителя була філігранна срібна корона, що дісталася йому в спадок, – такі корони в давнину носили наречені. Блискуче золотисте волосся Анни було майстерно заплетене тільки біля скронь, нижче воно було вільно розпущене; потім на неї поклали корону, надягли масивне золоте намисто і, за моєю порадою, на її пальці поверх білих рукавичок наділи кілька перснів, – і ось, коли Анна вперше приміряла свій костюм, виявилося, що вона схожа не тільки на дівчину лицарських часів, а й на королеву фей, і всі в будинку стовпилися навколо неї й не могли надивитись. Але сама собі вона здалася чужою в цьому вбранні й тепер знову почала було відмовлятися від участі у виставі; її вмовляло все село, всі найшановніші сім’ї, й лише це змусило її погодитися. Тим часом і я не сидів без діла; разом із кузеном ми зайнялися лимарством – ми обтягнули не дуже-то охайні дядечкові вуздечки червоним шовком, який за півдарма купили в крамниці у єврея, – не міг же я дозволити, щоб Анна торкалася своїми руками до старої та брудної шкіри.

Для себе самого я давно вже приготував костюм, то була зелена мисливська куртка, проста й недорога, я був цілком спроможний її купити. Велика коричнева ковдра, що я її, анітрохи не пошкодивши, перетворив на плащ, який спадав широкими складками, чудово приховувала деякі недосконалості мого костюма. За спиною в мене був арбалет, а на голові красувався капелюх із сірого фетру. Але позаяк у кожної людини є свої слабкості, я озброївся довгою толедською шпагою, що висіла в моїй комірчині під дахом; усім іншим я радив суворо дотримуватись історичної правдоподібності, сам роздобув для них силу-силенну старовинної зброї з цейхгаузу, а собі – досі не можу пояснити чому – вибрав цей іспанський рожен.