Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Саме так сталось і зі мною, коли мені довелося дещо сказати, але, на щастя, мою промову перервала комічна пригода. Справа в тому, що навколо весь час вешталися з десятеро хлопців у старовинних карнавальних костюмах, – отакі пройдисвіти, що понапинали поверх пошарпаної одежі білі сорочки зі строкатими латками. На голови вони понасували високі загострені ковпаки, розписані страшними пиками, а обличчя прикрили ганчірками із прорізами для очей. Такий костюм був колись загальноприйнятим під час маслянського карнавалу, в ньому зазвичай вчиняли всілякі витівки; до того ж бідняки не любили наших нових ігор, – у такому вбранні вони, за давнім звичаєм, збирали чималу милостиню і тому стояли за її збереження. Хлопці ці, що являли собою відсталу й убогу частину наших селян, танцювали з дикими кривляннями, розмахуючи палицями та мітлами. Двоє з них особливо заважали спектаклю, й саме в той момент, коли я мав промовляти свій монолог, вони заходилися тягати один одного за пелени сорочок, вимазаних ззаду гірчицею. В обох було в лівій руці по ковбасі, й перш ніж відкусити, кожен із них тер її об сорочку іншого; так вони крутилися по колу щось на кшталт двох собак, які намагаються вхопити один одного за хвіст. Кружляючи, вони пройшли між Геслером і Теллем і, напевно, через невігластво своє, думали, що втнули вдалий жарт. І справді, в натовпі пролунав гучний регіт, тому що в перший мить народ не міг встояти проти звичного балаганного блазнювання. Але глядачі незабаром схаменулись і почали випихати їх із кола рукоятками мечів і алебардами. Жартівники, злякавшись, спробували сховатися в натовпі, та ба: скрізь їх відштовхували зі сміхом, так що вони не могли знайти прихистку в рядах глядачів, які реготали, тож блазні в страху металися туди й сюди, притримуючи роздерті шапки та притискаючи маски до обличчя, щоб їх не впізнали. Пожалівши їх, Анна попросила Рудольфа Ґарраса і мене прокласти дорогу нещасним ряженим, і я таким чином позбувся свого монологу. Втім, це аніскільки не завадило виставі, позаяк ніхто не дотримувався шиллерівського тексту й наші актори нерідко присмачували класичні ямби імпровізованими міцними виразами, потреба в яких виникала по ходу дії. До кінця вистави народний гумор все ж показав себе, – цього разу, однак, не виходячи за межі п’єси.

З давніх-давен тут був у звичаї такий жарт: поки дорослі вели свою розмову, хлопчик знімав із голови яблуко та з апетитом з’їдав його, на превеликий захват публіки. Цей трюк і цього разу було включено до програми святкування. Коли Геслер, люто накинувшись на хлопчика, запитав, що це значить, той зухвало відповів: «Пане, мій батько настільки хороший стрілець, що він посоромився б стріляти в таке велике яблуко! Покладіть мені на голову інше, і нехай воно буде не більшим од вашого милосердя. Батько влучить у нього ще краще!»

Телль вистрелив, і, здавалося, він мало не шкодує, що в його руках немає справжньої рушниці та що йому доводиться посилати умовний театральний постріл. І все ж, коли він накладав стрілу на самостріл, цілком природне та мимовільне тремтіння охопило його – так сильно переживав він честь виконувати цю священну роль. А коли він показував тирану другу стрілу, рука його затремтіла знову, він пронизав Геслера своїм гнівним поглядом, і на мить у голосі його задзвеніла така сила пристрасті, що Геслер зблід і всіх глядачів охопив жах. Потім у натовпі почулося зітхання полегшення, люди почали шепотітися, трясти одне одному руки та говорити, що ось – справжній чоловік і що, поки у нас є такі люди, нам нема про що тривожитись!

Але відважного Телля тим часом вже схопили стражники, і натовп посунув через ворота в різних напрямках, аби подивитися на інші сцени або просто повештатися без певної мети. Багато хто залишився в містечку – потанцювати під звуки скрипок, які чути було тут і там.

До полудня все було готово, щоб почати сцену клятви на Рютлі, причому ми викреслили з шиллерівського тексту всі рядки, в яких міститься вказівка про те, що вона розігрується в нічний час. Місцем дії було обрано мальовничу галявину на березі широкої річки, оточену лісистими горами; річка взагалі мала по ходу п’єси замінити нам озеро, і по ній плавали човни рибалок та судна. Анна сіла з батьком у коляску, я поїхав поруч на своєму скакуні, й ми вирушили в дорогу, щоб тепер, перетворившись на глядачів, відпочити й насолодитися виставою. На Рютлі панувала урочиста тиша. Поки публіка збиралась і всідалася на схилах під деревами, внизу, біля річки, збиралися товариші по клятві. Це були войовничі бородаті мужі з великими мечами, могутні юнаки з палицями, а посередині стояли троє ватажків. Нам відкривалося дуже гарне видовище – широка річка повільно котила блискучі води, й актори грали дуже старанно. Учитель був незадоволений тільки тим, що в цій урочистій сцені й старі й молоді майже не випускали з рота люльок, священик Рессельман невпинно нюхав тютюн.