Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Після цієї промови штатгальтер потис нам руки і пішов. Мене тим часом аж ніяк не переконала його тирада, а вчителю зовсім не сподобалось, куди повернула розмова. В одному ми зійшлися думками, що штатгальтер – люб’язна і розумна людина; я був задоволений його зверненням до мене і тому, кидаючи йому вслід доброзичливі погляди, усіляко розхвалював його вчителю, як достойну, шановану й тому, звісно, щасливу людину. Вчитель, одначе, похитував головою і стверджував: не все те золото, що блищить.

Віднедавна він почав говорити мені ти і тому продовжував так:

– Ти у нас вдумливий юнак, тобі личить глибше вдивлятися в життя людей. Я переконаний, що знання численних життєвих обставин і відносин приносить молодим людям набагато більше користі, ніж усі моральні теорії. Останні приходять до людини тільки з досвідом, певною мірою як компенсація за те, чого вже не можна змінити. Штатгальтер тому так діяльно ратує проти людей, яких він називає самовідданими, що сам він виявив певну самовідданість, пожертвувавши тією діяльністю, яка могла зробити його щасливим і відповідала б властивостям його натури. Хоча таке його самозаперечення і являє в моєму уявленні доблесть і нинішня його діяльність здається всім такою необхідною та корисною для суспільства, проте в глибині душі він цим не задоволений, і у нього нерідко бувають такі похмурі години роздумів, про існування яких важко здогадатись, якщо судити з його веселої та лагідної вдачі. Справа в тому, що за складом своєї природи він настільки ж обдарований палким темпераментом, як великим і ясним розумом, а тому він більшою мірою призначений для того, щоб у боротьбі ідей та принципів бути хоробрим вождем і керувати рухами мас, аніж керувати справами на однії і тій ж чиновницькій посаді. Але у нього не вистачає мужності залишитися без хліба хоча б на один тільки день. Він не має ні найменшого уявлення про те, як обходяться без постійної платні птиці або польові лілії, а тому він і обстоює свої судження. Вже не раз, коли завдяки боротьбі партій у нас відбувалася зміна урядів і переможці намагалися шляхом беззаконних заходів грабувати переможених, – він, як людина честі, повставав проти цього. Але він не зробив при цьому того, що найбільшим чином відповідає його темпераменту, – він не жбурнув свою посаду під ноги владі, не став на чолі руху, щоб, використовуючи свій розум і енергію, спрямувати рух проти загарбників і прогнати їх туди, звідки вони прийшли. Цього він не зробив, – і от відмова від боротьби коштує йому незмірно великих душевних сил, аніж уся його невтомна діяльність на посту чиновника. Для того щоб зберігати до себе повагу співгромадян, він має продовжувати жити так, як живе. Але перед владою і в столиці йому треба вдаватися до шанобливих посмішок, а там, де він охоче сказав би: «Пане! Ви великий дурень!», або: «Шановний добродію! Мені здається, ви – шахрай!» – там він змушений вдаватися до лестощів, нехай іноді й наївних. Бо, як сказано, його жахає те, що називається убогістю.

– Але, чорт забирай, – вигукнув я, – хіба наші панове правителі не частина народу і хіба ми живемо не в республіці?

– Звісно, сину мій! – відповів учитель. – Проте це факт, і факт дивовижний, який особливо поширений саме в наші дні: якась частина народу, завдяки простому процесу виборів ставши представницьким органом, раптом змінюється і стає чимось зовсім іншим; з одного боку, вона все ще народ, а з іншого – щось прямо йому протилежне і навіть вороже. Це зовсім як із кислотою, хімічний склад якої змінюється тільки від того, що в неї опускають якусь паличку, або навіть просто від того, що вона довго стоїть. Іноді починає навіть здаватися, що старі патриціанські уряди вміли краще розуміти й виражати характер народу. Але тільки не дай себе обдурити й переконати в тому, що наша представницька демократія не є найкращим громадським порядком. Те, про що ми говоримо, слугує у здорової нації лише до порушення її сил, і народ, який, не втрачаючи душевної рівноваги, нерідко тішить себе можливістю струснути цю дивовижним чином змінену рідину або потримати колбу на світліо й уважно подивитися, чи не помутніла кислота, а зрештою все-таки вживає її собі на користь.

Я перебив учителя і запитав його, чи не міг штатгальтер, людина великих знань і розуму, краще прогодувати себе приватною діяльністю, ніж державною службою? На це він відповів:

– Те, що він цього не міг або вважав, що не може, і є, ймовірно, таємниця його життя! Думка про те, що можна жити на вільний заробіток, до багатьох людей приходить дуже пізно, а до іншим і зовсім не приходить. Для одних такий заробіток щось дуже просте, що досягається з легкістю, помахом руки або волею випадку, але для інших це повільно опановуване мистецтво. Хто в юності не зумів навчитися цього в оточення або у власних батьків або як-небудь інакше, той іноді змушений тинятися до сорока або п’ятдесяти років як жебрак, і часто такі люди вмирають голодранцями. Багато помітних у державі людей, які все життя були ретельними чиновниками, не мають ніякого уявлення про такий заробіток. Бо всі ці посадові особи утворюють своєрідний фаланстер, розподіляють роботу між собою, і кожен витягує з державного доходу потрібну йому суму, не замислюючись про те, що робиться на світі – дощ чи ясна днина, неврожай, війна чи мир, удача чи невдача. Вони являють собою якийсь зовсім особливий світ і протистоять нації, суспільним устроєм якої управляють. Цей світ має для тих, хто в ньому мешкає, свої переваги, – він зберігає їм нерви. Вони знають свою роботу, знають, що таке сумлінність і економія, але не знають, як, пройшовши крізь вітри та бурі конкуренції, утворилася та кругленька сума, яку вони отримують як винагороду. Інші з них ціле життя старанно працювали суддями або екзекуторами й займалися грошовими справами, але при цьому так і не навчилися виписувати або своєчасно погашати векселі. Хто хоче їсти, має працювати. Але чи буде зароблена винагорода вірною, що дається без усяких тривог і турбот, чи за неї людям доведеться платити не тільки роботою, а й страхами та хвилюваннями, і заробіток перетвориться на випадковий виграш, – про це я не смію судити, можливо, цю проблему розв’яже майбутнє. Але в наших обставинах ми зустрічаємось і з тим і з іншим, і тому ми так часто спостерігаємо дивну суміш залежності та свободи й усілякі погляди. Штатгальтер вважає себе залежним і під час кожної кризи тримається замкнуто, намагаючись не видавати своєї думки, але при цьому він навіть не підозрює, як багато людей за його спиною намагається вгадати його потаємні думки, щоб діяти відповідно до них.