Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Коли союз швейцарців було скріплено клятвою, зустрінутою гулом загального схвалення, вся юрма, глядачі та актори, заворушилася. Хода, яка нагадувала переселення народів, попрямувала в бік містечка, де майже в кожному будинку був накритий стіл: всюди для друзів і знайомих було приготовано невигадливу трапезу, а за невелику винагороду пригощали і чужих. Ми вільно обходилися з шиллерівськими сценами і тому визнали можливим зробити перерву для обіду та відпочинку, щоб потім з іще більшим піднесенням подати величні події, що завершують п’єсу. Завдяки незвично теплій погоді господарі змінили центр містечка на велику їдальню; довгими рядами було розставлено столи, за які сіли не тільки ряджені, а й інші почесні гості, які побажали розділити спільну трапезу. Решта обідали в будинках і за незліченними столиками, встановленими перед будинками. Здавалося, що в містечку зібралася одна велика сім’я; групи, що відокремилися, з усіх вікон дивилися на великий головний стіл, а столики перед будинками здавалися відгалуженням загального столу. Темою жвавих бесід усюди був наш спектакль, усі раптом стали критиками, і самі актори складали усні статті про театральне мистецтво. Новоявлені критики займалися не стільки змістом драми чи виконанням ролей, скільки романтичною зовнішністю героїв і порівнянням її зі звичайним виглядом виконавців. Виникало безліч жартівливих натяків і глузливих припущень, причому щадили тільки Вільгельма Телля, бо він здавався недоторканним. Зате тиран Геслер потрапив під такий перехресний вогонь, що в розпалі баталії злегка захмелів і тепер міг найприроднішим чином зображати сліпу лють. Але все це не дуже мене розважало, позаяк у мене було достатньо турбот із Анною. Вона сиділа на почесному місці між своїм батьком і штатгальтером, навпроти Телля та його дійсної законної дружини. Вже вранці Анна привернула до себе загальну увагу, з’явившись перед натовпом із таким чарівним благородством, тепер же вона користувалася ще більшим успіхом завдяки поважній репутації її батька, хорошому вихованню, а також, звісно, і своєму ґрунтовному посагу. Я був стривожений, бачачи, що навколо її в’ються різні хлопці та що статечному вчителю навперебій намагаються сподобатися представники всіх чотирьох факультетів – молодий сільський лікар, судовий писар, вікарій та агроном, які насамкінець вручили Анні свої візитні картки, замовлені ними по закінченні університету. Всі вони були ставними, успішними молодими людьми з багатообіцяючим майбутнім, у той час як я вибрав таку професію, що, за загальним уявленням, не обіцяла нічого, крім вічних нестатків. Вперше виявив я з жахом, якій згуртованій силі я протистояв, і, розташовуючись за стільцем Анни, так засумував, що мені захотілося піти звідси.

Але раптово Анна повернулася до мене й попросила зберегти для неї ці картки. Всміхаючись, вона зауважила, що просить мене не втратити їх; коли я поклав у гаманець візитні картки, мені здалося, що я відразу запроторив у свою кишеню всіх чотирьох героїв.

У той час як усюди люди виходили за столу, на тому кутку, де сиділи штатгальтер, Вільгельм Телль, господар та інші значні й поважні люди, зав’язалася розважлива бесіда. Мова йшла про те, в якому напрямку прокладати нову шосейну дорогу, яка мала пройти через цю місцевість і з’єднати головне місто Швейцарії з кордоном. Два різні плани протистояли один одному, обидва обіцяли чималі переваги, а й чималі труднощі. Один напрямок передбачався через розлогу височину і майже збігався зі старою, розбитою дорогою, але тут новий шлях мав іти зиґзаґоподібно, і це сильно його здорожувало. Інший шлях, по низині через річку, був більш прямим, але земельні ділянки тут були дорожчі, та до того ж треба було будувати міст, – таким чином, витрати виявлялися рівними, та й умови пересування в результаті були б майже однакові. Одначе на старій дорозі, що йде через височину, стояла корчма, що належала нашому Теллю, з якої відкривався чудовий краєвид; в цій корчмі зупинялися численні торговці й візники. Якби нова дорога пішла по низині, рух негайно перенісся б туди, і стара популярна харчевня виявилася б покинутою та всіма забутою. Тому хоробрий Телль на чолі цілої групи мешканців височини енергійно ратував за необхідність будувати нову дорогу біля старої. А в низині жив багатий лісоторговець, який використовував річку для сплаву лісу, вибудував величезні склади й тепер дбав про створення хороших під’їзних шляхів по суші. Цей чоловік уже багато років був членом Великої ради; він не належав до тих людей, які збагачують діяльність законодавчої влади новими ідеями; проте своєю діловитістю й умінням ладити з усіма партіями він зумів домогтися стійкого становища в раді. Він був радикалом і в політичних питаннях тримався принципів прогресу, але не входив у подробиці й віддавав перевагу справам, а не словам. Він брав участь у дебатах тільки в тих випадках, коли питання стосувалося його капіталу, і тоді вдавався до найскладніших викладок і застережень; бо саме вільнодумство він розглядав з точки зору ділових інтересів і вважав за краще заощадити на шести підприємствах, аби створити сьоме. Він прагнув до того, щоб справа волі й освіти розвивалася в інтересах розумного фабриканта, який аж ніяк не захоче вкласти величезні кошти у будівництво одного чудового будинку, де можна зайняти всіх робітників, але вважатиме за краще спорудити кілька непоказних будівель, нагромадивши одну на одну майстерні та склади і переслідуючи тільки одну мету – вигоду; іноді він зводитиме тимчасові, іноді – ґрунтовні споруди, з кожним роком хід будівництва буде прискорюватися, все навколо кипітиме і димітиме, всюди лунатиме стукіт і гуркіт, і в цьому веселому хаосі кожен робітник твердо знатиме своє місце. З тих же міркувань він незмінно противився спорудженню великих і багатих шкільних будівель, а також підвищенню платні для вчителів і т. п, бо він стверджував, що культура може по-справжньому процвітати тільки в країні, всіяній безліччю скромних шкільних приміщень, які обладнані лише найнеобхіднішим і розташовані всюди, де живе хоча б кілька дітлахів; діти мають учитися скрізь, в будь-якому кутку країни, вчитися старанно й сумлінно, але все це має бути організовано скромно й непомітно. Всяка хвалькувата пишність, як стверджував лісоторговець, тільки перешкоджає діловитості, заважає прогресу. Нам, говорив він, потрібен не золотий меч, рукоять якого, всіяна коштовними каменями, тільки стомлює руку, але легка, гостра сокира з дерев’яним топорищем, відполірованим трудовими долонями; така сокира потрібна і для самозахисту, і для роботи, а блиск її топорища незмірно прекрасніший, аніж золото й каміння на рукоятці непотрібного меча. Народ, який будує палаци, споруджує собі пишні надгробні пам’ятники. Примхам долі та історії можна найкращим чином протистояти, якщо стрімко й легко рухатися вперед разом із часом під прапором цього ж часу. Тільки народ, який це зрозумів, який завжди озброєний і готовий до маршу без зайвого манаття, але з повною військовою касою, – народ, який об’єднує храм, палац, фортецю і житло в єдиному, легкому та все ж вічному похідному наметі свого духовного досвіду та моральних принципів, – тільки такий народ може плекати надію на довге життя й на непорушність своїх географічних кордонів. Швейцарці чинять особливо нерозумно, прагнучи обліпити свої гори ошатними будівлями. Найбільше, що можна було б терпіти, – це кілька багатих міст біля самого входу в країну, в іншому ж треба віддати все на волю самої природи, – нехай вона сама віддає гостям почесті. Так буде не тільки найдешевше, але й найрозумніше. З мистецтв він цінував тільки риторику та спів, позаяк вони найбільше відповідають його «похідному намету» – нічого не варті й займають мало місця. Його власні володіння цілком відповідали його принципам. Великі запаси дров, будівельного лісу, вугілля, заліза та каменю зберігались у величезних складах. Між ними зеленіли великі та малі городи, бо якщо тільки до літа де і залишалося вільне місце, його негайно засіювали овочами. Там і сям стояли млини або кузні, оточені високими ялинами, яких він іще не спиляв. Його житло було схоже скоріше на халупу робітника, ніж на панський будинок, і жінкам доводилося з боєм відвойовувати від його зазіхань клаптик землі під палісадник із квітником, який вони постійно переносили з місця на місце, влаштовуючи його то перед будинком, то праворуч або ліворуч од нього. Про те, щоб встановити огорожу або красиві ґрати, вони не сміли і мріяти. Маєток лісоторговця був досить багатим, але щодня змінював свій вигляд: навіть дахи будинків і ті продавав він іноді, якщо підкручується відповідний випадок. Але володіння свої біля річки він продавати не збирався, а спірна дорога обіцяла йому, на його думку, величезні вигоди. Адже хороша дорога, міркував він, це найкраща річ на світі, потрібно тільки не заводити на ній дорогих верстових стовпів або кущів акації та інших дурниць. Сам він майже весь час проводив на дорогах, у легкому, простому, але міцному екіпажі, тоді як сарай, побудований для цього екіпажу, теж постійно переїжджав з місця на місце і тому легко розбирався на дошки. Лісоторговець вважав, що господар корчми має закрити свій заклад і побудувати інший біля нової дороги, коло майбутнього моста, – там слід було очікувати жвавого руху, оскільки до подорожуючих сушею мали додатися ще й команди суден. Одначе господар корчми тримався протилежної думки. Він жив у будинку своїх предків, який споконвіку був корчмою. Зі своєї сонячної височини він оглядав великі простори рідної країни, будинок свій він прикрасив розписом на теми з історії та побуту Швейцарії. Він і слухати не хотів усіх цих міркувань про самозахист за допомогою старої сокири, вважаючи, що сокира може стати в нагоді хіба що для того, щоб зарубати хижака, який несподівано напав. Для всіх інших випадків йому потрібна була відмінна нарізна рушниця, – полювання було його улюбленим заняттям. Він вважав, що вільний громадянин має працювати для того, щоб створити собі тривале незалежне існування, але більшою мірою, ніж це суто необхідно. А коли справу налагоджено, людині личать достаток і спокій, розумна бесіда за склянкою вина, роздуми про минуле країни та про її майбутнє. Він займався також виноторгівлею, – втім, більше від випадку до випадку, – і в оселі його все йшло своєю чергою, без того, щоб господар завдавав собі клопоту і метушився. Він теж був чоловіком розуму та дії, але більше в моральній царині, а в політичних питаннях користувався впливом і повагою, хоча і не був членом Великої ради. Під час виборів багато хто прислухався до його думок. Тому влада не хотіли викликати його роздратування, так само як і невдоволення лісоторговця. Штатгальтер вирішив скористатись обставинами і спробувати примирити обох діячів, які сперечалися щодо майбутньої дороги. Це був люб’язний, огрядний чоловік із красивим обличчям та благородною сивиною, що нагадувала напудрену перуку; він носив дорогу білизну, сюртук із тонкого сукна, золоті персні на білих пальцях і полюбляв посміятися. Він завжди відзначався стриманістю, справи вів твердо, не вдаючись до насильства і не чванився своїм становищем представника влади; до того ж він мав чималі знання в політиці та праві й виявляв їх тільки тоді, коли це було суто необхідно, й так, ніби сам тільки зараз випадково дізнався про те, що тепер розповідає селянам, які, звісно, могли б знати все це не гірше, ніж він, якби їм трапилася нагода. У своєму сюртуку тонкого сукна та манжетах він ходив усюди, куди ходили селяни, не боячись забруднитись, і при цьому справді завжди був бездоганно чистий. До людей він ставився не так, як Фохт до підлеглих або офіцер до солдатів, але і не як батько до своїх дітей або патріарх до пастви, – він підходив до них просто і природно, як людина, якій належить домовитися з іншою людиною про справу, разом з іншою виконати свій обов’язок. Він не був ані поблажливий, ані зарозумілий і найменше намагався удавати з себе слугу народу, який має платню. Його твердість трималася не на почутті честі, властивому корпорації чиновників, але на почутті обов’язку. Одначе, не прагнучи піднятися вище всякої іншої людини, він не бажав опускатись і нижче за неї.