Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я відчував велику симпатію до штатгальтера і відчував до нього повагу, хоча й не міг зрозуміти – чому; адже я аж ніяк не схвалював його страху перед бідністю, і тільки значно пізніше мені стало ясно, що він узяв на себе найважче завдання: він упорувався з вимушеною роботою так, як коли б він був для неї народжений, не зробившись при цьому ні буркотливим, ні підлим. Однак слова вчителя про заробіток викликали в мені глибоке засмучення. Я почав сумніватися в тому, чи буду я здатний заробити свій хліб, бо вже навчився розуміти, що для всього цього здорового та сильного народу свобода тільки тоді стає благом, коли він упевнений у хлібі повсякденному, і, дивлячись на довгі ряди спорожнілих столів, я подумав, що навіть це свято на голодний шлунок і при порожній кишені являло б собою надзвичайно сумне видовище.

Я був радий, що ми нарешті піднялись. Учитель запропонував Анні й мені сісти до нього в коляску, і ми всі разом поїхали слідом за артистами. Але Анні захотілось покататися верхи на білому коні, який уже відпочив, – потім, сказала вона, у неї вже не буде такої можливості. Учитель погодився й заявив, що поїде разом із нами, поки не знайде якоїсь літньої людини, якій би він допоміг дістатися додому, якщо вже молодь його покинула. Я ж радісно побіг у будинок, де стояли наші коні, вивів їх на вулицю і, допомагаючи Анні піднятися в сідло, раптом відчув, як прискорено забилося від радості моє серце і як воно раптом завмерло від солодкого жаху, – я знав, що скоро поскачемо вдвох із нею по горах, лісах і долинах.

Так воно і сталося, хоча все склалось інакше, ніж я сподівався. Ми тільки встигли від’їхати від воріт, як гостинний учитель посадив у свою коляску трьох старих і поїхав уперед, по дорозі до улоговини. Ми з Анною їхали повільно, вправоруч і вліворуч кланяючись усміхненим перехожим, поки не під’їхали нарешті до схвильованого і гамірного натовпу. Перший, кого ми тут побачили, був філософ, чиє гарне обличчя палало від наснаги; було відразу видно, що він уже добряче повеселився. Він був у звичайному своєму одязі й ніс у руках книгу, тому що разом із ще одним учителем узяв на себе обов’язок суфлера і мусив завжди опинятися там, де когось із героїв підводила пам’ять. Але, за його словами, ніхто не хотів його слухати, і дія розвивалася цілком стихійно, сама собою; тому, сказав він, тепер у нього досить вільного часу, щоб суфлірувати для нас сцену полювання, – адже ми, безсумнівно, виїхали вдвох для того, щоб її розіграти. Зараз саме пора, і ми, не відкладаючи, маємо взятися за справу!

Я почервонів і почав поганяти коней, але філософ схопив їх за вуздечку. Анна запитала, що це за сцена полювання, і на це він із реготом відповів: не розповідатиме ж він нам того, над чим потішається весь світ, а ми, без сумніву, сміятимемося найдужче! Анна теж почервоніла і наполегливо зажадала, щоб він сказав, про що йдеться. Тоді філософ простягнув їй розкриту книгу, і поки наші коні добродушно обнюхували один одного, а я сидів як на жаринах, вона поклала книгу на праве коліно і з великою увагою прочитала від початку до кінця ту сцену, в якій Руденц і Берта укладають свій союз. У міру читання Анна все більше червоніла: тепер вона з ясністю побачила ту безневинну пастку, яку я їй розставив. Філософ тим часом готувався до подальших жартів, але раптово Анна, дочитавши сцену до кінця, закрила книгу й рішуче заявила, що хоче додому. Вона відразу ж повернула коня і поскакала по вузенькій стежці до поля, в бік нашого села. Знічено й нерішуче дививсь я їй услід, але потім знехотя риссю поїхав за нею, – не міг же я залишити її без проводиря. Поки я наздоганяв Анну, мені чувся голос філософа, який співав нам услід якусь безцеремонну пісню, але незабаром голос його зник, і до нас із улоговини долинали вже тільки веселі, хоча й далекі звуки весільної музики та крики радості чи захоплення. Але завдяки цим звукам тиша, що оточувала нас, здавалася ще глибшою; поля та ліси були залиті променями вечірнього сонця, що виблискували на листках і траві, як чисте золото. Тепер ми скакали по гребеню височини, я тримався позаду й не смів сказати їй ні слова. Раптом Анна вперіщила коня прутом і пустила його в галоп, – я негайно ж наслідував її приклад. Вільний вітер віяв нам назустріч, і коли я раптово побачив, що Анна, розпалена й розчервоніла, глибоко вдихає п’янке повітря й весело всміхається, високо підвівши голову в блискучій короні, тим часом як волосся її в’ється за вітром, я погнав уперед свого коня, який тепер щільно притискався до її коня, і так скакали ми хвилин п’ять по безлюдній височині. Дорога була трохи вологою і не порошила. Праворуч унизу річка несла свої блискучі води, і за річкою піднімався стрімкий берег із темним дрімучим лісом, а ще далі, за гірськими пасмами, на північному сході вимальовувалися швабські гори, самотні піраміди, які височіли в безмежній і нерухомій далині. На південному заході тяглись Альпи, ще майже суцільно вкриті снігом, а над ними пливла хмара, величезна, немов гірський хребет, яка блискотінням, світлом і тінями абсолютно повторювала гори; це було море сяючої білизни і густої синяви, й воно клубочилося незліченними формами, що громадилися одна на одну. Здавалося, нас обступає зусібіч, ідучи вгору пірамідами гір, сліпуче прекрасна первісна природа, що могутньо та глибоко проникає в душу і в той же час така беззвучна, нерухома й далека. Ми все це відразу охоплювали поглядом, хоча нічого не старалися розглядати; здавалося, що безкрая земля обертається навколо нас, як безкінечний вінок, поки вона раптом не звузилася, коли ми риссю спустилися з гори до річки. Все було як уві сні, ніби уві сні нам наснився прекрасний сон; ми їхали через річку на поромі, й прозорі зелені хвилі розбивалися з шумом об борти і зникали десь під нами, а ми все ще сиділи на конях і, рухаючись дугоподібним шляхом, перетинали потік води. І тепер нам здавалося, що ми з одного сну перенеслися в інший, – на протилежному березі повільно дерлися ми вгору по темній ущелині, де лежав, танучи, сніг. Тут було холодно, сиро і моторошно. З темних кущів капала холодна волога, падали незліченні снігові грудки, ми рухалися в густому темно-коричневому мороці, на дні якого сумно поблискував зернистий сніг, і тільки над нашими головами виблискувало золоте небо. Ми вже думали, що збилися з дороги, не знали, де ми, як раптом під ногами коней стало сухо і зазеленіла трава. Ми опинилися на великій висоті, в густому ялиновому лісі, стовбури якого стояли за три-чотири кроки один від одного, земля була вкрита сухим мохом, гілки дерев перепліталися над нами й утворили темно-зелений дах, крізь який майже не видно було неба. Теплим подихом зустрів нас ліс; золотаве світло падало то тут, то там на мох і на стовбури дерев, хода коней зробилася нечутною, ми їхали між ялинами, то розходячись, то знову зустрічаючись і проїжджаючи разом між двома колонами, немов у небесній брамі. Але ось ми під’їхали до брами, яка виявилася зачиненою: павук заткав їх своєю павутиною. Під променем, який падав на нього крізь гілки ялин, павук поблискував усіма кольорами – синім, зеленим, червоним, як грані алмазу. В єдиному пориві ми нагнулися під павутиною, і в цю мить наші обличчя були так близько одне до одного, що ми раптово поцілувалися. В ущелині ми вже почали розмовляти й деякий час весело розмовляли, поки раптом не згадали, що поцілувались, і, подивившись одне на одного, обоє почервоніли. Тоді ми знову затихли. Сонце сховалось, і ліс занурився в тінь. Із глибини нам блиснула вода, ми зовсім близько побачили гірський схил, на якому скелі та сосни були залиті яскравим сонячним сяйвом і кидали відблиск на темні стовбури ялин, між якими ми тепер рухалися вперед в таємничій напівтемряві. Далі дорога стала настільки крутою, що нам довелося спішитись. Коли я допомагав Анні зійти з коня, ми знову поцілувались, але вона негайно ж відскочила вбік і швидко пішла попереду по м’якому зеленому килиму, а я рухався за нею, ведучи за вуздечку обох коней. Я дивився на її чарівну, майже казкову фігурку, і мені знову здалося, що все це сон; я мало не випустив коней, коли, бажаючи переконатися в тому, що я не сплю, кинувся за нею та обняв її. Так дісталися ми річки і тут зрозуміли, що перебуваємо в добре знайомому нам місці, поблизу печери язичників. Тут було ще тихіше і ще більш моторошно, ніж у лісі серед ялин; скеля, осяяна сонцем, відбивалася в прозорій воді, три яструби кружляли над нею, безперестанку зустрічаючись у повітрі, та щоразу, як вони махали крилами і погойдувалися в променях сонця, виблискувала білизнб їх боків і мінилось яскравим блиском коричневе оперення їх крил. Ми ж сиділи в тіні. Щасливий, дивився я на все навколо нас, а потім, згадавши, що треба напоїти коней, звільнив їх від вуздечки. Анна побачила біленьку квіточку, не знаю навіть, яку; вона зірвала її й підійшла до мене, щоб прикріпити її до мого капелюха. Я вже більше нічого не бачив і не чув, коли ми поцілувалися втретє. Обійнявши Анну, я з силою пригорнув її до себе і почав обсипати поцілунками. Спочатку вона, тремтячи, припала до мене, потім обвила мою шию руками і теж поцілувала мене. Після п’ятого чи шостого поцілунку вона раптом мертвотно зблідла і почала вириватися з моїх обіймів. І мене охопило якесь дивне почуття; поцілунки немов згасли самі собою, – мені здавалося, ніби я обіймаю безмежно далекий і неживий предмет. Ми відчужено і злякано глянули одне одному в обличчя, руки мої все ще нерішуче обіймали Анну, і я не міг ні випустити її, ні міцніше пригорнути до себе. Мені здавалося, що коли я її відпущу, то вона звалиться в бездонну глибину, і що я її вб’ю, якщо утримуватиму силою. Несвідомий страх і печаль осінили наші дитячі серця. Нарешті руки мої безсило опустились, і ми обоє, осоромлені та приголомшені, ревно втупилися в землю. Анна сіла на камінь біля самої води, чистої та глибокої, й гірко заплакала. Тільки побачивши це, я знайшов у собі сили знову подумати про неї – до того я був повністю занурений у свій відчай, скутий тим крижаним холодом, який раптом напав на нас. Я наблизився до неї, спробував узяти її за руку та тремтячим голосом гукнув її по імені. Але дівчина сховала обличчя в складках своєї довгої зеленої сукні та ще дужче залилася слізьми. Потім вона трохи прийшла до тями і просто сказала: