Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– О! Як добре нам було досі!

Мені здавалося, що я її зрозумів, – я переживав щось схоже, хоча і не так глибоко, як вона. Тому я нічого не відповів, а тільки тихенько сів неподалік від неї, і ми обоє в похмурому мовчанні задивилися на річку. У воді сяяло її відображення, обличчя її, увінчане срібною короною, дивилося на мене з хвиль, немов із іншого світу, немов обличчя водяної феї, яка ось-ось сховається в безодні, покидаючи коханого, який обманув її довіру.

У той час як я так захоплено пригорнув її до своїх грудей і цілував, а вона в сум’ятті почуттів відповідала мені тим же, ми надто нахилили фіал безгрішного блаженства. Волога його обдала нас раптовим холодом, і миттєве відчуження повернуло нас зі світу захмарних почуттів. Такі наслідки невинного пориву ніжності у двох молодих людей, які нещодавно ще були дітьми й тоді чинили так само, не відчуваючи, одначе, душевних мук, багатьом здадуться смішними і безглуздими. Нам же все це уявлялося зовсім неабиякою річчю, і в глибокій скорботі ми сиділи біля води, що, хоч якою вона була прозорою, була не чистішою, ніж душа Анни. Справжньої причини цієї жахливої події я в той час нездатний був осягнути. Я не знав, що в цьому віці червона кров наша є мудрішою нашого розуму і стримує себе сама, коли вона закипає хвилями занадто ранньої пристрасті. Анна ж дорікала собі за те, що погодилася брати участь у святі, – тепер, здавалось їй, її було грубо і жорстоко покарано за це.

Могутній шум листя вивів нас зі стану задумливого смутку, який був, по суті, теж своєрідним переживанням щастя. І мені ці хвилини, поки нас не пробудив сильний порив південного вітру, не менше милі та дорогоцінні, ніж спогад про поїздку по височині та крізь ялиновий ліс. Анна теж, здавалось, ожила. Ми встали з місця, і я помітив, що вона всміхається, стежачи за тим, як із водної поверхні зникає моє відображення. Але її рішучі рухи мовби говорили: «Не смій більше торкатися до мене!»

Коні вже давно перестали пити і здивовано стояли на вузькій, зарослій чагарником смужці між каменем і водою, де було так тісно, що вони не могли поворухнутись. Я надів на них вуздечки, допоміг Анні сісти на коня і повів його за вуздечку по вузькій стежці, яку подекуди заливала річка, в той час як мій кінь терпляче йшов за нами. Так ми дісталися лугів і нарешті підійшли до високих дерев, які оточували старий пасторський будинок. У будинку ми не застали ні душі, навіть дядечко і його дружина пішли на вечірню прогулянку, і в кімнатах панувала німа тиша. Анна поспішила в будинок, я відвів її коня в стійло, розсідлав його і заклав йому сіна. Потім я пішов нагору, щоб добути хліба для мого коня, бо збирався ще поїхати верхи додивлятися спектакль. І Анна, коли я зайшов до кімнати, відразу ж сказала мені, щоб я їхав туди. Вона вже переодягнулась і поспішно заплітала коси. Зніяковівши від того, що я застав її за цим заняттям, вона знову почервоніла.

Я спустився вниз; поки я відрізав один шматок хліба за одним і годував коня, Анна з’явилась у вікні та, вкладаючи коси, уважно дивилася на мене. Повільні руху наших рук у навколишній тиші наповнили нас глибоким відчуттям щасливого спокою, і нам здавалося, що ми могли б так провести цілі роки. Час від часу я сам відкушував від шматка хліба, яким годував коня, і, бачачи це, Анна теж дістала з шафи хліб і, стоячи біля вікна, почала його їсти. Ми не могли не посміятися над цим. І точно так само, як після нашого урочистого та гамірного обіду простий шматок сухого хліба здався нам таким смачним, так і ця нова форма наших відносин здалася нам тепер тихою гаванню, в яку після пережитої нами маленької бурі ввійшло наше судно і в якій ми мусили кинути якір. Я бачив, що і Анну це тішить, – вона не відійшла від вікна, поки я не зник із очей.

Біля самого села мені зустрівся вчитель, який віз додому дядька і його дружину; я повідомив їх, що Анна вже вдома. А трохи згодом зустрівся мені робітник мірошника, який вів за вуздечку його коня в напрямку до будинку. Дізнавшись від нього, що всі вже зібралися біля фортеці «Цвінґурі» і що там велике пожвавлення, а діставатися туди недовго, я віддав робітнику свого коня і вирішив дійти пішки. Фортецею «Цвінґурі» слугували нам руїни старого замку, розташовані на вершині пагорба, з якої відкривався далекий краєвид на скелясті гірські масиви. Навколо руїн було споруджено щось на зразок будівельних риштовань, і здавалося, ніби це не руїни, а будується фортеця; всюди висіли гірлянди квітів, нібито на честь торжествуючого тирана. Сонце сідало, коли я підійшов сюди і побачив, як народ розносить на тріски всю споруду, кидає дошки, колоди та гірлянди в величезне багаття і запалює його з різних кінців. Вшанування Телля теж було влаштовано тут, а не перед його будинком, та й узагалі воно проводилося вже не за Шиллером, а у відповідності з тими народними почуттями, які одночасно спалахнули в тисячах сердець, і закінчення вистави стихійно перейшло в гучне народне свято. Вигнані народом деспоти і їхній почет пробралися в натовп і розгулювали тут на кшталт веселих примар, – вони являли собою найбільш безневинних реакціонерів, яких тільки можна уявити. Тепер на всіх горах і пагорбах спалахнули масничні багаття, а наш вогонь продовжував палати, розгоряючись усе дужче й дужче. Сотні людей утворили біля нього широке коло, і прославлений стрілець Телль виявляв усе нові таланти. Він показав себе як співак, більше того – як пророк: він заспівав грізну народну пісню про битву при Земпаху, і слухачі хором підспівували рефрен. Вино лилося рікою; співаки розбилися на кілька хорів; були хори одноголосі, що співали старовинні пісні, чоловічий хор, що виспівував на чотири голоси пісні сучасні, мішані хори дівчат і юнаків, хор дітей; співала вся ця величезна вируюча юрба, тісно на гірському схилі й осяяна червоним світлом багаття. З гір усе сильніше віяв теплий південний вітер, він гнав по небу довгі пасма хмар. Чим темніше ставало навколо, тим більш бурхливими робилися веселощі. Спершу веселилися біля руїн старого замку та навколо багаття, потім групами й поодинці почали спускатися по схилу, ідучи з широкої смуги червонуватого сяйва в темну ніч, і з темряви лунали дзвінкі вигуки. Веселощами гуділи темні ниви, а на горизонті вони виблискували полум’ям незліченних багать. Стародавній могутній весняний вітер, який міг принести чимало небезпек і бід, пробуджував у людях одвічне радісне почуття природи; і коли вітер цей віяв просто в обличчя і гойдав яскраве полум’я, у свідомості людей, що дивилися на це багаття – символ їхньої політичної волі, пробуджувалися образи інших багать – тих, що палили християни середньовіччя, і тих, які палили язичники на честь весни; можливо, вони горіли о такій же годині й на цьому самому місці. Здавалося, що в темному громадді хмар пливуть полчища зниклих поколінь, що вони часом зупиняються над співучим і радісним нічним натовпом, готові спуститися вниз і змішатися з людьми, що забули тут, біля багаття, в якому столітті вони живуть. Але якою чудовою була ця височина! Бура земля, вкрита зеленими врунами, здавалася нам більш м’якою і пружною, ніж шовкова подушка, – ще до франків вона була точно такою ж для жителів цих країв.