Готфрид Келлер - Зелений Генріх

У наступнім селі ми бачили, як спокійно та діловито Арнольд Мельхталь продавав бика міському м’ясникові, вже одягнувшись для цієї мети в старовинне вбрання. Потім повз нас пройшла хода з барабанами та сурмами і пронесли на жердині капелюх, аби сповістити по всій окрузі знущальний наказ тирана. І було особливо добре, що дія не дотримувалася театральних обмежень, що в організаторів вистави ніякого сподівання на несподіванку не було; все навколо розвивалося вільно та природно, мовби виростаючи з самого життя; обставини ніби змушували людей зустрічатися в тих місцевостях, де розігрувалася дія. По дорозі виникали сотні маленьких спектаклів, і всюди було на що подивитись і з чого посміятися, тоді як під час важливих подій, центральних сцен вистави глядачі збиралися в урочистому та зосередженому мовчанні.

Вже процесія наша помітно зросла; до неї приєднувалися вершники й пішоходи – всі, хто відносився до ходи лицарів; і ось ми прибули до нового мосту через широку річку. На іншому березі наближалася велика група мандрівників по горах, аби відвести худобу додому й потім знову з’явитися сюди у вигляді народного натовпу. На мосту стояв якийсь незговірливий збирач податей, скнара, який будь-що-будь вимагав податок за корів і коней, відповідно до закону, оскільки худобу, за його словами, перегонили з місця на місце; він опустив шлагбаум і не бажав слухати ніяких умовлянь, хоч як доводили йому, що зараз усі зайняті іншим і ніхто не налаштований займатися дотриманням усяких формальностей. Утворилася тиснява, але ніхто не наважувався пробиватися силою.

І ось несподівано з’явився Телль, який зі своїм сином самотньо крокував по дорозі. Це був огрядний шинкар, майстерний стрілець, шановний і позитивний чоловік років сорока, стихійно й одноголосно обраний виконавцем цієї ролі. Він був одягнений у той костюм, у якому народ незмінно уявляє собі швейцарців у старовину, – червоно-біла куртка з безліччю петлиць, червоне та біле пір’я на гостроверхій червоно-білій шапочці. Крім того, він надів на груди шовкову перев’язь, і, хоча костюм цей ні в якій мірі не підходив простому мисливцю Теллю, все-таки навіть із серйозного виразу обличчя селянина було видно, що багатством одягу він віддавав належне образу героя, який склався в його уявленні, бо, згідно з цим уявленням, Телль був не тільки скромним мисливцем, але й політичним заступником і святим патроном, якого можна було уявити собі лише в національних кольорах країни, в оксамиті й шовках, з розмаяним пір’ям. Одначе наш Телль у простоті та наївності своїй не здогадався про те, скільки іронії містить у собі його костюм. Він статечно вступив на міст зі своїм хлопчиком, вирядженим як янголятко, і запитав про причину сум’яття. Коли йому відповіли, він розтлумачив збирачеві данини, що той не має права стягувати податок, тому що всю цю худобу зовсім не переганяли з далеких країв, а просто, як зазвичай, вона поверталася з пасовища. Але збирач, який передбачав од настільки численного натовпу непоганий збір, упирався і не без хитромудрості доводив, що худобу просто було вигнано господарями на дорогу, що вона зовсім не повертається з пасовищ і що тому він має всі підстави стягувати податок. У відповідь на це хоробрий Телль підійшов до шлагбаума, підняв його, як пір’їнку, та, прийнявши на себе всю відповідальність, пропустив усіх, тварин і людей. Селян він закликав повернутися вчасно, щоб стати свідками його подвигів, нас же, лицарів, вітав холодно і гордовито, і нам здавалося, що він, сповнений усвідомлення своєї гідності, дивився на нас, вершників, так, мовби ми і справді були челяддю тирана.

Нарешті ми прибули в містечко, яке слугувало нам сьогодні Альторфом. Вступивши через старі ворота в це маленьке місто, де була всього лише одна порядна площа, ми побачили велике пожвавлення; усюди гриміла музика та майоріли прапори, всі будинки були прикрашені хвоєю. Щойно прискакав з міста пан Геслер, аби в околицях зробити кілька злочинів, і захопив із собою мірошника і Ґарраса; я спішився з Анною біля ратуші, де збирались інші панове, і провів її до зали – там її захоплено вітали члени комітету і дружини общинних радників. Мене майже ніхто тут не знав, і я грівся в променях того сяйва, яке випромінювала Анна. Нарешті прибув і вчитель зі своєю супутницею. Прилаштувавши свій екіпаж, вони приєдналися до нас і розповіли, що бачили в дорозі, як у молодого Мельхталя випрягли волів із плуга та відняли їх, як він врятувався втечею, а його батька схопили насильники. Розповіли вони і про те, як тирани лагодили свої звірства й як перед будинком Штауффахера у присутності численних глядачів розігралися надзвичайні сцени. Глядачі незабаром увірвалися в ворота. І хоча не всі прагнули обов’язково побачити все, більшість хотіла стати свідками славетних і найбільш значних подій, і насамперед пострілу Телля. Ось уже й ми з вікон ратуші побачили стражників Геслера з ненависною жердиною, яку вони поставили посередині площі, сповістивши під барабанний бій наказ деспота. Площу швидко очистили, весь народ – і в театральних костюмах, і в звичайному одязі – було відсунуто вбік; натовп кишів всюди – біля вікон, на сходах, у галереях і на дахах. Біля жердини походжали туди й сюди двоє стражників. І ось за площею, бурхливо зустрінутий натовпом, пройшов Телль зі своїм сином. Він не розмовляв із хлопчиком, і незабаром був утягнутий у небезпечну бесіду з солдатами, за якою народ стежив із напруженою увагою. Тим часом ми з Анною, разом з іншою челяддю тирана, вийшли в задні двері й сіли на коней, – був час скакати назустріч мисливській кавалькаді Геслера, яка вже наближалася до воріт міста. Під трубні звуки в’їхали ми на площу й застали дійство в повному розпалі: Телль був заглиблений у сумні роздуми, народ охоплений хвилюванням і готовий у будь-який момент вирвати героя з лап гнобителів. Але коли Геслер почав свою промову, настала тиша. Монологи вимовлялися без театральної пихатості та без будь-якої жестикуляції, їх виконання нагадувало скоріше проголошення промов у парламенті, – це були вірші, й читали їх голосно, монотонно та дещо співуче. Слова були чутні на всій площі, й якщо хто-небудь, сторопівши, говорив занадто тихо, публіка кричала: «Голосніше, голосніше», – і з задоволенням слухала всю сцену заново, від чого аніскільки не страждала театральна ілюзія.